Про кохання

Із “Молитви”

Щоб зодягнутисяв Тебе –
стягну тіло своє з рамен,
біллю вимию кості
й вибілю болем уста.

Щоб освітитись Тобою –
плоттю накрию вівтар,
залишу на ньому

Із “Молитви”

Ізцілителю,
візьми від мене душу,
заліпи у ній щілини
сумнівів, зневіри й боязні,
аби лисніла,
як горнятко,
наповнене
Тобою.

Тоді я
розіллю

Із “Молитви”

Ти зодягнувся у світ,
неначе в ризу.

З Тебе
витікають ріки,
ростуть звірі.

Кругом Твоєї волі
крутяться планети.

Зморшками клітин
Твоєго

Іду травою, як водою,
Трава у пояс лугова.
А слідом тихою ходою
Із пісні давньої слова.

Із тої пісні, де дівчина
Все жде-чекає козака.
Вуста опалює калина —
Осіння

За що ця розкіш нам? Ця благодать?!
Цей шал бузковий, цей ліловий безум,
Як засвіт у розквітлих хащах безу,
Мов божевільні, солов’ї кричать.

Ми ж — мовчимо. Погідні небеса
На

В моєму лісі ні трави, ні листу.
В моєму полі третій рік зима.
І, наче аркуш — до відчаю чистий,
Вчорашній день, де ще тебе нема.

Де я тобі ім’я лиш добираю,
Сміюся тихо й

Перечекати дощ. Перечекати…
Передощить до самозабуття,
і знову необачно закохатись,
І думати, що вже на все життя.

На дні усі, на всі літа, до скону
Поміж тісних п’янливих

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав

Моєю ласкою ніколи не голублений,
моєю ніжністю ніколи не ласкавлений,
у юрмищах років роковано загублений,
моїм мовчанням зопалу ославлений.

В снігах вселенських, у зірках

Мій голубе, мій соколе, мій друже…
Який незвичний, нетутешній тон!
Скипає цвітом і за святом тужить
у цих словах буденний лексикон.

Що я мовчу? Що я тобі говорю
в триклятій у

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно

Втекти, втекти, о, так тікати,
як від орди, як від біди!
Травою, пилом, прахом стати,
німою безвістю води.

Та коли й тінь моя розтане
і слід непам’ять загребе —
о, голос

“Откуда такая нежность?..”
Марина Цветаєва

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба — зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої — до згуби…

Хто це йде, куди захоче,
Не рипить і не тупоче?
Хто це ходить не голодним —
Тільки теплим чи холодним?
Це ж на кого ждуть кущі,
Квіти, ягоди, хвощі
Навіть миші та

До добра добра додати,
трохи гумору вмішати,
сипонути навмання
чудернацького знання,
сумотинки – дві краплинки,
ложку сміху – на утіху,
співчуття – для вороття
гарних

Поле. Зорі. Ніч казкова.
Долинає тихий спів.
То лунає колискова:
Не людська, а колоскова —
Найніжніша колискова —
Для маленьких колосків.
Сплять озерця і ліски,
Рибки

Все, що звечора наснилося,
Як воно в мені вмістилося?
Олімпійський стадіон,
І верблюд, і білий слон,
Корабель космічний,
Пломбір полуничний,
На ставку тонкий

Корова спекла коровай,
Непо́спіхом сіла в трамвай,
І, доки поїздка тривала,
Нікого вона не минала:
Ні мишку, ні качку, ні квочку —
Давала усім по шматочку,
Бо змалку, у

Таксу, спритну і швидку,
я веду на повідку.
Рветься такса з повідка,
аж болить мені рука.
Ну, чому ж вона така
надто спритна і швидка?
Ну, а такса у цей час,
ось що