Про кохання

Біла ворона
серед білих ворон

На костьолі дудка
замість ліри

Якби ще помилка
на всі 52 мільйона відсотків.

Дала мені мати серце —
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билося воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило

Називаємо вогнем невогонь
тішимося тим щоденно
молимося вогню що вмер
— птахи замовкли —

У кожного є світильник
але помиляємося
бо в жодному немає олії
— птахи

Мушлею йому споконвіку
хотілося ліпитися до дна корабля

Він ставав мушлею і ліпився дуже щільно
що вже й не відірвеш було

І ніхто йому не сказав що він не мушля
а корабель

Ти живеш у далекому білому місті,
на високому поверсі,
твій будинок примітний:
там неоновий напис холодним світлом
видніється вдень чіткими літерами з газети,
вночі —

Хай слово тоді умре,
хай забудеться все сказане і написане.
Хай вмовкнуть радіо і промовці,
і перестануть виходити органи брехні — газети,
і згорять бібліотеки — ці

У жовтім колоссі
живуть птахи із жовтими крилами
яких немає в жодного птаха

Повіє вітер
птахам захочеться полетіти
зніметься усе поле і полетить

Щоб послухати жовтих

Щоб мені боліло, я відчинятиму правдиві двері,
а зайду зовсім не туди, куди йшов.
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,
куди сховати ту блискучу монету,
щоб і сам не

Мати утопче стежку, на базар ходячи,
виносить же того молока,
щоб було з чого донечці одягання справити,
аж поки одного дня
донька не вріже косу, щоб заспокоїти матір:
“Мамо, я

Зеленяче, зеленяче,
ти — пташка зеленого кольору,
ти — найзеленіша пташка
від усіх зелених пташок,
ти зеленим забарвленням свого пір’я себе називаєш:
ти — зеленяк;
ти

Квітка ховається за квітку,
грається з глядачем у піжмурки,
не з’являється доти, поки її не назвеш:
“Ти, квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору,
твориш своїм цвітінням перед

З-за дерева узнаю, що я вже не я,
а дощ за деревом.
Тепер мої вівці пасуться без мене.
А я стою за деревом і думаю, як же мені бути,
щоб про мене люди знали тепер – коли я е

На горі дівчата
– у вишиваних сорочках –
кривий танок ведуть,
весну веселу гукають,
звичайно:
ніде не збиваються,
нічого не пропускають:
«Благослови, мати,
весну

Було, як з неба
Зіронька котилась,
Я, ще малий,
Долоньки підставляв.

«Котись сюди!..» –
Зірницю умовляв,
Бодай вона…
Об Землю не розбилась.

– Сніговик, сніговик,
Не ходи без черевик.
Снігом грає завірюха,
Одягни, бодай, кожуха.

Ба, на вулиці зима!
Рукавиці є? Нема!
Чи не холодно тобі
Із відром на

Собака — бездомність.
А вовк — то хижак.
Людина — самотність.
Чи, може, не так?

Собака — людина,
А вовк — самота,
Людина ж — хижачка…
Чи, може, не так?

Собака —

І я згадав своє село.
І.Франко.

І знов село — душа моя, розрада,
Пракорінь мій, колиска, джерело,
Журлива пісня і колюча правда,
Мій хліб і сіль, добро моє і

Знов до тебе, село,
Із дороги далекої
Прилечу навесні
Білокрилим лелекою.
Ти розкажеш мені
Про кохання в гаю,
Про очей голубінь,
Про кохану мою.

Чарівне село

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо,
Молитва ця і радісна, й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги,
Схиляю до землі

Є день Тетяни, день Миколи,
Є день святих Петра й Павла.
Є день значний у кожній долі,
Яка б та доля не була.

Коли, мов загнаного звіра,
Вам душу мука розпира,
До вас