Про кохання

Де багато сонця,
Де гайок хороший,
Іволга гніздечко
Виплела, мов кошик.

Он співа на дубі —
Схованка надійна —
Мов на флейті грає,
Ніжно,

Я принишк біля хатини тої,
Що спинилась край гори крутої.
І вдивляюсь мовчки в кожну дошку,
І на них читаю кожну зморшку.

Ось тут, між горами, в Сурамі,
Де хмари піняться

Наталії Ужвій

Яких би не сягла вершин
людина,
І де б вона
на світі не була,
За нею йде невидимо
хатина —
Колиска
материнського тепла.
Біжить

Вікторові Женченку

Ти співав: “Тихо падає цвіт…”
Карі очі світилися тугою
…А весна осипалася з віт
Пелюстковою білою фугою

Заметіль, вогняна заметіль

Володимиру Плютинському

Життя прожить — не поле перейти,
Не з фонограми пісню проспівати.
…Нема життя, коли нема мети,
Коли для інших не умів палати.

Ви — син

Обнялися журавлі з весною
І мене з веснянкою звели.
Забриніло срібною струною:
Кру-кру-кру,
Курли-курли-курли.

Через даль відому й невідому
Мерехтіли співи з-під

Поглянь, — небо поглинь —
Це небо чуже і скупе.
Караймось, бо ми не змогли
До краю пізнати себе.

Хоч, може, таки і змогли б
Пізнати хвилини — не ці! —
В кохання

Попільнички мушля рожева,
Цигарки обряд неквапливий,
У попелі пам’яті жевріє
Спогад мій нещасливий.

Звиклих речей незвиклі
Тіні обсіли стіни,
Чистого аркуша

Новий, не імітований щороку
трудом неперевершених майстрів,
з-під снігу перший виклюнувся крокус
і зіркою жаркою заяскрів
на снігу пелені, що вже осіла
і соком весняним живить

Пишні квіти — білі мальви
Облітають рясноцвітом,
Ось розійдемося в даль ми,
Щоб не нудить більше світом.

От і мертва пустка хати,
От і люстра скло розбите…
О, як легко

Знову визріти зернами слів
Переливам перлиним у небі!
Голубами вже ранок присів
На привітні гілки яблуневі.

Чепуриться ранкове гілля
І гойдається світ, як колиска.
Вийти б

Напій тверезости такий терпкий!
Пізнання зір сльозі не засліпити,
Як нетривкого щастя черепки
Не позбирати і не позліпити.

Та і пощо? В калейдоскопі з’яв,
Речей істотність

Голуб на галузці яблуневій —
Аж сипнуло в очі переквітлим.
Біло-сині хмари ген у небі
Гоять день зітлілий гойним світлом.

Смуток голубиний ліг на серце,
Опада молитва

Дотулись до обличчя мого
Незрівнянним, люба, твоїм,
Щоб кохання чистий вогонь
Розвіяв сумніву дим

І в криницях наших очей
Зазоріли серця на дні,
Щоб було нам замало

Хітливий розтин уст розпечено карміном,
Розлам нахабний брів і штучні тіні вій,
Завчений рух плеча і вірність звичним мінам —
Вона в корчмі чекає тіньовій.

Цигарки ритуал,

Нутро горить, стліває розум,
Дичіє блазень, джаз пече.
Нема кінця звабливим позам
Рожевих стегон і плечей.

Це джунглів ритуал первісний —
Спокуси вивчений екстаз.
Тут

Земляки зустрілись зненацька,
Не бачились років зо три.
Шинкарка — мальована цяцька —
Налива бозна по котрій.

В келишках мов жевріє віскі,
А в кухлях піниться пиво.
Про

Вдосвіта погляну й не повірю,
зачарований, мов на молінню, вистою —
за ніч у сусідовім подвір’ю
об’явилась яблуня невістою.
Ось раптово тихою ходою
з місця зрушиться у

Казала мати колись-то:
“Як на світ привела тебе, сину,
гляділа в твою колиску
ніч передрозяно-синя.
І у вікна — навстіж — вітер пахтів
полином, деревієм і чебрецем,
а

Розпечене повітря Даунтауну**
брижиться над Лоґана майданом,
а він собі прохолоду уявну
під охлялим шукає каштаном.

Вона опахалом листя принадна,
чи не тому, що на нього