Про кохання

Із “Кримінальні сонети”

По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому

Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,
поночі крався v вежу, з якої все видко, —
сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.
Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух
війн і чуми, і

Ще трохи — і ти збожеволієш
від щастя продиратися крізь оці кущі.
«Суниця, — повторюєш, — малина,
порічка, ожина, ліщина, аґрус!» —
і знову, як заклинання —

Із циклу “Індія”

Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,
повільна і в’язка, немов рослинний слиз,
коли твоя рука багром тримає спис.

І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
не

Із циклу “Листи в Україну”

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця

Із циклу “Листи в Україну”

Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті

не кусаю,

Із циклу “Листи в Україну”

На Різдво в Україні діються речі
потаємні й вічні. Скажімо, місяць
виявляється зайвим, тому Святвечір
переходить не в ніч, над якою

Сьогодні тут, а завтра я вже там,
де нашу ніч колись ти подихом спалила,
де за тебе я знову все віддам,
бо ти любо́в моя, а я – її сила!

Приспів:

Губи сохнуть без

Приспів 1:

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали.
Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

Лиш промайне мій день,
мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
у ночі океан,
і невідомо де
орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
у невагомий стан
це

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І

Ступаємо ра́зом
однаково в сніг,
римуючи фрази
та фази доріг.
Я – прояв, ти – вияв.
Погорджений Київ
від згаги лютневої нас не встеріг.

Як чада блаженні
ми бачимо

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору.
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від “повік” – до “тепер”
ця розверста душа – тупо “по́-фіґу”!

Кроком прямую – у масу

Покликання свого не розумію.
Занедбані слова, уривки почуттів.
І тільки ти, кого кохати вмію,
для мене став ознакою світів.

Мій частоколе по огрудах серця!
Мій вірний ляче в

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила…

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах