Про кохання

Хто їде в негоду тим лісом густим?
То батько, спізнившись, і хлопець із ним.
Обнявши малого, в руках він держить,
Його пригортає, його він пестить.

— Чом личко сховав ти, мій

Я бачив сон — не все там сном було.
Погасло сонце ясне: темні зорі
Без променя і без шляху блукали
У безмірі, і крижана земля
У темряві наосліп кружеляла.
І наставала ранішня

Рядки, звернені до преподобного Дж. Т. Бічера у відповідь на його пораду авторові стояти ближче до громади

Любий Бічере, ви дали мудру пораду,
Мовляв, треба із світом

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.

Українська балада

Із альтани густої у тяжкім неспокої
Воєвода до замку вбігає,
У світлицю дружини громовицею рине,
Зазирнув і поблід він: немає!

Зупинився понуро,

Осудить нас ханжа, розпусник осміє,
Що, хоч самотні ми, мов у відлюднім краю.
Хоч молода вона, і я її кохаю, –
Я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад, вона ж, чуття

Якщо Леандр і справді вплав
(Цей міф затямили дівчата)
Твій, Геллеспонте, вир долав,
Аби кохану зустрічати;

Якщо вночі зимою плив
Він морем до своєї Геро, —
Хай вал

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Марно віршів ждете ви од мене, —
Я стомився, знеміг і замовк:
Адже серце — моя Гіпокрена,
Та жаги в ньому висох струмок.

Оспівав би я, будучи давнім,
Ту, чий образ нам

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

Рядки, написані під старим берестом на цвинтарі в Гарроу

Мій бересте! Ти хилиш віти стиха
Під леготом, що ним тут небо диха;
Я сам-один тепер в тіні твоїй,
Де гомонів

П’ють, гуляють, люльки палять,
Танці, витівки, сваволя,
Мало корчми не розвалять, –
Ха-ха! Хі-хі! Гей же! Голя!

Пан Твардовський, взявшись в боки,
Кінець столу отаманить:

Було б з’єднати долі нам,
Так, як на те заповідалось,
Я б жив не з горем пополам,
І серце б з розпачу не рвалось.

Хай знають всі мій кожен гріх,
Хай бачать вад моїх пучину,

Злотистий кучер, сині очі —
Всі риси матері дівочі.
Усмішка, ямки щік твоїх
Серця принаджують усіх.
Мені ж найкращих днів хвилину
Вони нагадують, мій сину.

Чи взнав ти

Литовська балада

Три у Будриса сини, три кремезні литвини;
Він їх скликав до рідної брами.
“А вдягайте-но лати, час вам коні сідлати
Та гострити списи із

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

Юношу, горько рыдая, ревнивая дева бранила;
К ней на плечо преклонен, юноша вдруг задремал.
Дева тотчас умолкла, сон его легкий лелея,
И улыбалась ему, тихие слезы лия.

О гетьте, гетьте, звуки жалю!
…Колись був любий цей мотив,—
Тікаю нині якнайдалі,
Щоб він минулим не гнітив.
Не згадуй, арфо, днів тих гожих,—
Усе розтануло, як дим…
Без

Ти в міріядах можеш форм укритись —
Всенайлюбіша, впізнаю тебе;
Незримою ти можеш потаїтись —
I всеприявну вчую я тебе.

I в кипариса юнім, чистім рості,
Всекраснозросла,