Про кохання

(Уривок з поеми)

Прощай, прощай! Вже берег зник,
Лиш мріє далина.
I свист вітрів, і меви крик
Над відхланню луна.
Сідає сонце. Ми в той край
Мчимо серед стихій.

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Ті, що поклони б’ють, наслідують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам
І найдивніше те, що під покровом віри
Живуть кафірами* і продають іслам!

* Кафір — “невірний”

День неможливо дневі показати,
Що в муті лиш мутне він відбиває,
I правоти вдягає кожен шати,
I, замість себе, інших він гнуздає.
Тоді устам найліпше є мовчати,
А дух нехай

О часе, твій політ незримий
З собою все несе, мов пил.
Летючі весни, гайні зими
Женуть усіх нас до могил.

Хай приділив талан жорстокий
Мені до віку, часе, ти —
Та легші

Невільник, вперше я радію цій неволі:
Про тебе думаю — не криє думки мла;
Дивлюсь, і жодна тінь не тьмить мені чола;
Люблю тебе, проте не мучать серця болі.

Не раз за щастя мав

Здається, бачу! Де?
В очах душі моєї.

Шекспір

“Чуєш, дівчатко?” —
Вона не чує,
“Глянь: це — містечко, он — хатка.
Що ти в повітрі хапаєш?
Кого вітаєш? До

Осудить нас ханжа, розпусник осміє,
Що, хоч самотні ми, мов у відлюднім краю.
Хоч молода вона, і я її кохаю, –
Я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад, вона ж, чуття

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Фіялка у степу росла
і непомітна, і мала,
але собою славна.
Аж тут дівчатко молоде
услід за чередою йде.
Сюди, сюди
веселий лине спів.

Фіялка думає: біда!
Була б

Тебе побачив я — і вмить запаленів,
Знайомства давнього шукаючи в незнаній,
I щічки розцвіли у відповідь рум’яні,
Як роза, що вітрець їй перса відслонив.

Лиш пісню почала —

Балада (Скорочено)

Гаєм від панського дому
Дівчина йде, поспішає,
Сльози на личку сумному,
Вітер їй косами грає.

Там, де ріка через луки
В озеро ллється

Скоро в море невідоме
Понесе мене фрегат,
Але спершу, милий Томе,
Я за тебе випить рад.

Друзям шлю привіт сьогодні,
Гордий посміх — ворогам.
У розбурханій безодні
Я

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

І
Двоїсте в нас життя: є царство сну,
Межа між тим, що хибно називають
Життям і смертю. В сну є власний світ,
Безмежний обшир дійсності хисткої.
У розвитку своєму дишуть сни,

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.

Штурмують мілину вони у

Хто пізно так мчить у час нічний?
То їде батько, з ним син малий.
Чогось боїться і мерзне син —
Малого тулить і гріє він.

— Чому тремтиш ти, мій сину, щомить?
— Король