Пісні

Розболілись в зайця зуби,
З болю в зайця спухли губи,
Як м’ячі, набрякди щоки,
Сів і стогне косоокий.
«Ох, яке у зайця лихо!» —
Ходить-журиться зайчиха,
Зайця кутає у

Ми капусту роздягали,
Сто одежинок знімали,
А одежинки оці
Підуть нам на голубці.

Із мисливських секретів
Ах, яка це пора золота —
Полювання! І манить, і кличе…
Навіть жінка тебе не пита:
«Ти куди це зібравсь, чоловіче?»
І Данило Дупло спорядивсь.
І

З погідними думками на чолі
Я йду собі ходою пілігрима,
Іду, хоч очі — гострі, мов шаблі,
Услід мене просвердлюють незримо.

Іду й дивлюсь на сонце, на сади
(Звикають же,

Поліська первісність! Латаття й чорногузи!
Сосновихмогилокхрещато-журнийшепіт.
Перуна гніву слід в дубовому розщепі,
І лірник під вікном, як скон старої музи.

А муза десь нова,

Чи бачив хто слов’янську дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні

Рай цілий радості і пекло мук
Пісні слов’янські, голос з того світа,
Невідомий од серця і для серця гук,
Душа дівоча без привіта!
Коли б хто був в силах
Пекельні муки, радість

Ой біда мені, біда
З чорними бровами;
Ой куда мені, куда
Діватися з вами!
Часто, часто в горі я
Долю проклинаю;
Од чого ж біда моя?
Чорні брови маю.
Брови, брови,

Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну

Я знаю, що потрібно інших слів.
Не грішних цих, що — стерті, як монета,
Не мертвих цих, що в життьовому злі
Свій трупний яд ховають для поета.

Така доба, такий рвучкий

І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова, —
Прийшов і в поглядах львів’ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому, —

Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій-серпень.
Смертна постеля його — золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа вслід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий

Знову Біблія літа розкрила
Сторінки заколосених піль.
Легкий вітер напружує крила
Гнати леготом золото хвиль.

Все забув: мої смутки і скрути,
Мої грішні, бездушні слова, —

Не ім’я благодатне — Марія —
На зеленій біблії піль, —
Все малює моя малярія
Фантастичний фатальний біль.

Мозок видряпатись не годен
З міцно збитої кулі кісток, —
Що ж

Губи жіночі, ждучи поцілунку,
схожі на очеретяну суху сопілочку,
що ось-ось забринить ув осінньому лузі,
немов павутинка бабиного літо…

Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все — “Кобзар Тарас”,
Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх

Раз на мові ксьондз казав:
«Не впивайтесь, люди!
На тім світі вам смола
Замість вина буде!»
Ото якийсь і захтів
Смоли скуштувати,
Каже собі два бички
За денежку

Їздив біскуп по панах,
Грошей налупився,
Подарунків нахапав,
Наївся, напився.

А тут йому ще їден
Гедзелу підносить
І ситого на обід
Ще до себе просить.

Їде

Положився вражий німець
З хазяями спати.
Серед ночі — шась на жінку
Та й зачав ї..ти.

Але мужик пробудився
Та й жінку торкає:
“Та же тебе ї.. німець!” —
Стиха

“Коханий, чуєш!? — Дзвін десь дзвонить!
Переливається і б’є…
У темну тишу тонуть тони”…
“Люба! То серце моє!”

“Коханий, бачиш!? — Дивне світло
У сяйві ти, у яснім я…
Немов