Павло Грабовський

Хай панують кати, –
Не цурайся мети,
Не тужи;

Щоб дійшов люд знаття,
Прав здобився, [1] — життя
Положи!

_____________

Я бачу: ти до краю достраждався,
Народе мій! О, чи на те ж хіба
З нещасним прошлим ти єдино здався,
Щоб буть рабом, потурачем раба?

Стогнав ти вік у муках лихоліття,
Не маючи

Подмуха цілющий легіт.
Забринів за звуком звук;
Та не вмер зубовий скрегіт,
Не замовкло пекло мук.

Тяжко стогнуть хлібороби:
Брак насущного шматка,
Люта смертність та

Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай,

Глянь на луг — не вся травиця
Ще потоптана упрах;
Глянь на люди —

Три рибалки на ніч в море попливли,
Чи не розживуться — спробувати щастя;
Кожному нелегко з дітками прощаться,
Всяк гадав про жінку, всі сумні були.

Чоловік працює, жінка плаче

Чимало день
Думок накличе;
В душі пісень
Ніхто не зліче;

Та все-таки
Шкода й співати:
Не йдуть лихі
Ті злидні з хати!

І пекло мук, і крові море,
Якого, може, не знайду,
І найлютіше в світі горе
Я бачив — гіршого не жду.

Чи мислив я ж, щоб ізнялася
Рука на неї, всесвяту,
Щоб кров та чиста

М. В. С-му

На прощання, милий брате,
Що сказать тобі?
Моє серденько розтяте
Ниє все в журбі.

В темну даль без повороту,
Може, зникнеш ти…
А нам треба б на

Солом’яна стріха, убогі віконця,
Оплетені з вулиці хмелем;
Квіточки, обсипані променем сонця,
Пташки з щебетанням веселим.

До гаю йде полем вузесенька стежка,
Там любо журбу

Навік минули вільні годи,
В далекий край припало йти;
І от під тяжкий час пригоди
Мені сестрою стала ти;

Мов ангел, сяла предо мною,
Неначе квітонька цвіла,
Моєю зорею

Не хились душею, друже,
Не ридай у самоті;
Хрестоносця приоруже [1]
Розіп’ятий на хресті.

Серце, правдою кипуче.
Повне чистої краси,
У конанні невсипуче.
До могили

Зривається буря від краю до краю,
Бурхочуть навколо вали;
Погнулася щогла… Дарма позираю
Вперед непроглядної мли.

Ні променя навіть, ні гуку людського,
Реве лишень вітер

На добраніч всім вам на ніч!
Божий день погас.
Все на світі спочиває;
Скоро ранок знов засяє;
Спіть же в добрий час!

Тихо, тихо, змовкло лихо,
Ніч кругом лягла;
Не

Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа

На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вічної стужі-холоду.

На шляху моїм скрізь хрести самі
Якась іродська сила ставила,

Не знав я щастя серед світа,
А от бажається, проте:
Назад вернути давні літа,
Побачить дітство золоте.

Бажав би часом полинути
До тиші рідного села,
На шлях народний

Моє серце знов тяжко щемить,
Бо нема чого вбогому ждати.
Не прийду я до тебе в цю мить,
Не примушу докупи страждати.

Я замкнусь собі сам у тиші,
Засумую від рана до

Молода, напрочуд гарна,
Кароока та струнка,
Швидкометна, наче сарна,
Мов тополенька гнучка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мов ангела, тебе я стрінув
В тюрмі, так доля розлуча:
Мене в один край жереб кинув,
Тебе до другого труча.

Поглянуть раз, послухать мови,
Очей подовше не звести —
І тихо

Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
— Зелень лугу, блескіт неба —
З того радий я;
Запах квітів — більш не треба,
То — вся