Осип Маковей

Коли помрем і заростем квітками,
у споминах ще оживем не раз,
аж поки поруч з нашими кістками
заснуть усі, що пам’ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,
наш порох

Мені здається: я не жив,
а тільки все збирався жити,
чогось шукав, за чимсь тужив,
бажав комусь весь вік служити;
аж ось і молодість минула,
не живши, втомлена заснула.
І

Було се чудо небувале,
а дідько чудо се зробив…
Селяни дуже бідували,
і піп щотижня їх ганьбив:
“Не знали би ви переднівку,
якби покинули горівку!”

І стямилися раз

Ось я вже і в Києві! Слава тобі,
український Єрусалиме!
Дивлюся на тебе у лютій журбі,
бо горе пече нестерпиме!

Блукаю по тобі і згадую все,
що в пам’яті маю зі школи;
не

У Києві бути і пісні не чути,
не бачити нашого “батька Миколи, —
такого гріха я не міг би забути
і не дарував би собі вже ніколи.

Пішов я до нього: “Чолом, наш

Я ще не старий, а вже мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід…
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?

Вертаюсь думками, утомлений світом,
у давню кімнату

Я рад би все забути,
що трапилось мені,
і знову хлопцем бути
у рідній стороні.

Нехай би жив і бідно,
та знав уже свій шлях —

і вік провів свобідно
при плузі на

Коли знов навесні зацвітуть фіялки,
ми покійників щирих забудем;
ми не підем на їх мовчазні могилки,
поки волі живим не добудем.

А лягло їх у люті часи тисячі
на полях та на

От ниви і ниви, колишні степи,
маленькі ліски і могили,
над нивами місяць, як мідний п’ятак,
і вітер гуляє щосили.

Вітайте, козацькі могили мої,
покриті буйною травою!
З

Тихий сон по горах ходить,
за рученьку щастя водить.

І шумлять ліси вже тихше,
сон малі квітки колише.

Спіть, мої дзвіночки сині,
дикі рожі в полонині!

Не шуміть,

Я пишу вам з Києва, любі мої,
з чужини вам пишу, здалека.
П’ю квас і втираю спітніле чоло,
бо тут африканська є спека.

Сей квас до нічого, ми ліпший п’ємо:
і з хріну, і з

Іде біда знов, передновок,
пішло все збіжжя, що у сховок
на засів поля відложив я;
знов задовживсь, дещо купив я,
засіяв зерно се, а нива
пісна… чекай тепер на жнива!

Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

На верхах самітних там ще тихо,
Не зайшло туди ще людське лихо.

Не встають там ще весняні чари,
Вітер там

У Києві, там, на Подолі, колись
не так, як сегодня, бувало:
там славне козацтво в широких штанях
гуляло та бенкетувало.

Колись там Палій тропаком в монастир
зайшов, щоб віку

Маленька хата, як коробка,
загата з листя під вікном,
кошниця, наче солі товпка, —
усе вже спить осіннім сном.

У хмарі сонця і не знати,
в тумані тихе поле спить,
собачка

Зчорнілі гори небозвід підперли,
підніжжя гір у хмарах застрягли,
у пахощах вогких ліси завмерли,
і сонні мари дебрі налягли.

І сниться горам сторона далека,
де вічним сном

Питалася матуся,
чом я крізь сон сміюся,
а вдень пісні співаю,
роботу забуваю.

Таж се не трудно знати,
матусю, таж не трудно:
дивись, як всюди чудно,
та й хочеться

Панотчик смачно попоїв,
поклавсь на софу, взяв часопис,
товсте цигаро закурив
і став читати з Відня допис.

По хвилі скрививсь, позіхнув
і застогнав на всю кімнату:
“Ох!

Помер рекрут в непривітній столиці
здалека від свого села,
від матері, убогої вдовиці,
від любки, що в селі жила.
Помер, не бачивши у час конання
ні слізки жалю, ні

Се пісня не нова! Всім байдуже у сні,
чи світять місяць і зірки на небі,
та миле сонце всім в тяжкі робучі дні
і не марна їм поміч у потребі.
Се пісня не нова! Про щастя гарні