Осип Маковей

Де ж то подівся господар хати,
що його в полі не видати?
Волики сиві в плузі не ходять,
коні вороні в пашні не бродять

Воликів сивих солдати взяли,
коні в поході

Тополя, що навіть у мріях своїх
з вітрами не обнімалась,
як бранка, заперта у мурах німих,
самотньо під сумом хилялась.

А небо, що іншим деінде несе
відраду життя і охоту,

В простір безмежний духом я злетів,
і там звисока навкруги я глянув,
і кулю земну звідтам я узрів.

На ній мій взір, мов яструба, пристанув.
А на поверхні дивної землі
ту

У Лавру в печери я тричі ходив,
блукав там самітний з півднини
та в бога прощення благав за мої
тяжкі редакторські провини.

Ах, боже, редактором бути у нас
і не согрішити —

В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
Чи цвітами піду, чи терня поколе,
чи певно там зайду, чи щастя там найду, —
іду, де побачив мету.

Не вернусь з дороги, хоч мучить

Був монастир, а в нім черці —
відлюдки тихі, богомільні
і в’язні віри добровільні,
що в божому жили страсі
і словом правди та хрестом
боролися колись з гріхом.

Тепер вже

Брати мої! Живете ви убого
в батьківській хаті, бідній та низькій,
із матір’ю, що за життя гіркого
здоровля втратила і свій спокій.

Зжилися ви з бідою і не ждете
ніякої

В темних горах, при окопах, у болоті,
там зійшлися два вояки по роботі.
Не зійшлися, тільки впали край дороги,
поранені — сей у плечі, той — у ноги.

Один стогне: “Тату милий,

А я хлопець молодий,
не зважаю на людий,
на хвалу їх, на їх сміх —
не кермуюсь судом їх.

Мій закон — то розум мій,
розум, серце і настрій;
а чим тішусь-дорожу —

І тут у горах хрест! От край проклятий!
Куди не глянеш, Бог на хрест розп’ятий.

Знання нема, а крізь безодня віри,
І всюди рабських шибениць без міри.

Землею гомонять пісні

Природо люта, мачухо лукава,
Убійнице ненаситна, кровава,
За що тобі пісні від нас і слава?

Чого принаджуєш ти нас собою,
І всіх на смерть затроюєш борбою,
Учителько

Ось блиснув метеор і згас,
Як у життю щасливий час.

І на всесвітнім цвинтарі
Лягли десь відламки зорі.

Так розпадаються світи,
Живуть і гинуть без мети.

І всі вони —

У Києві жарко, немов у печі,
і в поті чола я блукаю:
нехай! подивлюся, хто тутки живе,
бо я українців шукаю.

Іду, прислухаюсь: москаль і москаль,
се лях, хоч без

Лежу у вагоні — так жалко мені!
Бажання старі заніміли,
а мрії рожеві вікном утекли
і в Австрію знов відлетіли.

Лежу я і поклик складаю грімкий,
щоб тугу і жаль

Ти – як сон, ти — як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,
Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка
І щебечеш мені у вечірній тиші.

Я тебе так люблю, моя мріє

Біжить у яр вода,
біжить вода і сріблом ллється,
над нею дівчина сміється,
розкішна, молода.
Голубко, не втікай!
Скажи мені ту гарну казку
про радощі, дівочу ласку,
скажи про