Осип Маковей

Питалася матуся,
чом я крізь сон сміюся,
а вдень пісні співаю,
роботу забуваю.

Таж се не трудно знати,
матусю, таж не трудно:
дивись, як всюди чудно,
та й хочеться

Полетів би я на Україну
не конем, а бистрим самоходом,
щоб натішитись своїм народом,
щоб поглянути на ту країну,
що так довго у неволі
дожидала щастя й долі
і діждалася

Помер рекрут в непривітній столиці
здалека від свого села,
від матері, убогої вдовиці,
від любки, що в селі жила.
Помер, не бачивши у час конання
ні слізки жалю, ні

Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

На верхах самітних там ще тихо,
Не зайшло туди ще людське лихо.

Не встають там ще весняні чари,
Вітер там

Незамітно прийшла весна,
незамітно й минула,
замовк у лузі соловій,
зозуля мов не кула.

І що було розвилось в цвіт —
се овочем вже стало;
що мало вирости — зросло
і

Сплять в кошарі вівці на горі,
а в колибі чорні вівчарі,
пси лежать довкола огорожі
на сторожі.

Догоряє ватра, мріє дим,
віє холодом з ярів твердим…
Пес піднявсь і на

Навесні перегляд війська —
боже, що за вид чудовий!
Десять тисячів вояків
залягло майдан військовий.

Шість музик гримучих грає,
трубачі всі трублять гучно,
а вояки, мов

Наді мною листя скрізь зелене,
сонце тиснесь в тінь лісну лучами,
дерева розлогі вколо мене,
долом густо вмаєні корчами.

Легіт теплий ледве чутно дише,
в тіні цвіти головки

Налетіла куля з поля,
забриніла, як пчола, —
дійся, дійся, божа воля,
як така козацька доля, —
куля в груди застрягла.

Впав козак, не може встати,
ще раз глянув

З нори в камінню під горою
там било сильно жерело,
потік плив чистою водою
край поля, що при нім було.

Вода мулила берегами
помалу мужика ріллю.
Він задумавсь: “Потік з

Заплатив я податок кровавий —
сам у війську служив вісім літ,
у війні з пруссаком став кулявий,
надививсь на людей і на світ.
А тепер і мій син уже служить…
Я без нього не маю

І я умію пісню,
умію не одну,
то тихо-милозвучну,
то грімко-голосну.

Я так люблю ті співи,
а я їх сам зложив
у тихі хвилі щастя,
у хвилі, як тужив.

Одна

Прочитавши вчену книжку
про епоху кам’яну,
бачу: суне мій прабатько
крізь гущавину лісну.

Оленя несе додому,
піт із нього аж тече, —
сонце вже у праліс тоне,
та

Сидять пани над Невою
та поникли головою,
місяцями раду радять
над правами, що не вадять,
що не вадять з них нікому —
все лишають по-старому.

Межи ними пан граф

Конець тій ниві, конець,
будемо плести вінець.
Зв’яжемо жито в снопи,
зложимо збіжжя в копи,
підемо до господині,
дамо віночок нині:
“Прийми віночок з жита
з ниви, що

Маленький хрест у полі
чорніє на снігу.
Ім’я дощі вже змили,
не видно і могили, —
забули всі поволі
за вірного слугу.

І не спитають люди,
хто в бою тут поляг.
Хто

Над Ливаноном небо синє
не мало хмарочки кругом;
гарячий вітер дув з пустині
і віяв скрізь сухим піском.

Огнем жарило сонце днями,
вночі, мов ватра, камінь грів,
над

За горою, за лугом
ходить жовняр за плугом —
оре ниву не свою,
добре, що в своїм краю.

Оре ниву і тужить:
хто родині там служить,
хто їй зоре і пожне,
як не стане і

Темна нічка. На поверсі
гамір, сміхи, танці йдуть,
через вікна фортеп’яна
звуки ллються та гудуть.

Темна нічка. У підвалі
Ллєсь не звуків — сліз потік:
плаче мати над

У Лавру в печери я тричі ходив,
блукав там самітний з півднини
та в бога прощення благав за мої
тяжкі редакторські провини.

Ах, боже, редактором бути у нас
і не согрішити —