Олександр Підсуха

Як давно, як давно
У розлуці минають години.
Чужино, чужино,
Не заміниш мені України.
І садки, і хати –
Все кохане і рідне до болю.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мій

Є доброта лиш для сенсацій.
Відома нам її мета.
Існує й інша доброта,
Що вимагає компенсацій.
А є така, що від людини
Вона сама назустріч лине
Із слова.
Вчинку,
Із

О, як я не люблю її,
Цієї тиші між боями.
Гриміть, розширюйтесь, бої,
Поки не станемо ногами
На горло кату!
Не зломить,
Не подолати нас знемозі.
Знай: на сьогоднішній

Пригадуєш? –
Ясніло небо чисте,
Куди не глянеш —
Мир і благодать.
А мі учились в полі попадать
В мішень,
яка зображує фашиста.
І скоро ціллю виповзла живою
Зі

Тут – початок життьової мислі,
Розуміння гроз над тихим домом.
Тут – я пробую на серці пісню,
Пройняту і ніжністю, і громом.
Тут – земля мене поїла соком.
Тут – здоров’я й

М. Рильському

Колисала мене мати,
Колисала.
Колисанку над колискою
Співала:
— Люлі, сину, люлі…

І тривожив душу спів цей
Ще й тоді, як чорнобривцем
Я

Живе людина,
Хороша, добра,
У ділі мудра,
В бою – хоробра.
Таку зустрінеш –
Хай сніг у вічі, –
А в серці літо
Від тої стрічі.
А є ні мудра,
Ані хоробра,
Та

Я молодий. Мені всього
Без року двадцять літ.
Трудом ночей моїх і днів
Вриваюсь я у світ.

Хоча пишу про тихий степ
І сині небеса,
Але живу,
повірте,
тим,
Чого

Можливо, хто спитає вас
Про мене і воєнний час,
То ви не знизуйте плечима
І не кажіть:
– Він був із тих,
Що хочуть віршами своїми
Двадцятий вік перерости.

Передусім

У нас із вами одні дороги,
У нас із вами одні тривоги.
Та будьте громом, а не відлунням.
Дорогу юним! Дорогу юним!

Розцвітають літа
В невимовній красі.
І тепер доброта,
Доброта на часі.

Вже не стогне Дніпро,
Хвилі в далеч течуть.
Ті, що творять добро.
Мусять добрими буть.

Об землю вдарю я журбою
І сум в єдину мить розвію.
Прийду я, зранений війною,
Не зранивши своєї мрії.
О люба! Радосте поета,
Який пройшов огні і води,
Що й під вогнем із

Дай мені, земле, сили такої,
Якої і досі не знав чоловік,
Яка б пломеніла в мені серед бою
Вік.

Дай мені, земле, пісню на серце,
З якою б я не сором зустріти і смерть,

Пригадую: Юрга*, солдати,
Над ешелонами пісні.
А збоку — назнайома мати
Чогось ридала по мені.
Відкіль їй знати, що додому
Я вирушав, а не кудись?
Відкіль тій матері

Народу мир потрібен, як вода,
Як хліб і сіль…
І він його доб’ється.
Ганьба і смерть тому, хто напада!
І вічна слава тим,
хто не здається!

Хай задум твій тобі ясний,
А почуття ще сплять,
Пера у руки, друже мій,
Іще не треба брать.

Коли вже стільки почуттів,
Що ллються через край,
Тоді, мій друже, й

Прощайте, росяні долини
І села, сповнені краси.
Прощай, мій краю тополиний,
Уже за Доном ти єси.
Не замовкає бій шалений.
В донській іду я стороні.
Вперед поглянеш — сад

Коли про кінець сповістили війни,
Я спочивав, повернувшись із роти.
Проснувсь від незвичної тишини,
Що впала зненацька на наші висоти.
Бувало,
шибки вилітають з вікна,
А ти

Я хочу миру.
Ще не прохолов
Мій автомат.
Ще нерви у напрузі.
Лише учора з бою я прийшов.
То про який же мир кажу я, друзі?
Не знаю, що гадають в Білім домі,
Яка погода