Олександр Підсуха

Живе людина,
Хороша, добра,
У ділі мудра,
В бою – хоробра.
Таку зустрінеш –
Хай сніг у вічі, –
А в серці літо
Від тої стрічі.
А є ні мудра,
Ані хоробра,
Та

Розцвітають літа
В невимовній красі.
І тепер доброта,
Доброта на часі.

Вже не стогне Дніпро,
Хвилі в далеч течуть.
Ті, що творять добро.
Мусять добрими буть.

Дай мені, земле, сили такої,
Якої і досі не знав чоловік,
Яка б пломеніла в мені серед бою
Вік.

Дай мені, земле, пісню на серце,
З якою б я не сором зустріти і смерть,

О, як я не люблю її,
Цієї тиші між боями.
Гриміть, розширюйтесь, бої,
Поки не станемо ногами
На горло кату!
Не зломить,
Не подолати нас знемозі.
Знай: на сьогоднішній

Є доброта лиш для сенсацій.
Відома нам її мета.
Існує й інша доброта,
Що вимагає компенсацій.
А є така, що від людини
Вона сама назустріч лине
Із слова.
Вчинку,
Із

Як давно, як давно
У розлуці минають години.
Чужино, чужино,
Не заміниш мені України.
І садки, і хати –
Все кохане і рідне до болю.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мій

Тут – початок життьової мислі,
Розуміння гроз над тихим домом.
Тут – я пробую на серці пісню,
Пройняту і ніжністю, і громом.
Тут – земля мене поїла соком.
Тут – здоров’я й

У нас із вами одні дороги,
У нас із вами одні тривоги.
Та будьте громом, а не відлунням.
Дорогу юним! Дорогу юним!

Народу мир потрібен, як вода,
Як хліб і сіль…
І він його доб’ється.
Ганьба і смерть тому, хто напада!
І вічна слава тим,
хто не здається!

Пригадую: Юрга*, солдати,
Над ешелонами пісні.
А збоку — назнайома мати
Чогось ридала по мені.
Відкіль їй знати, що додому
Я вирушав, а не кудись?
Відкіль тій матері

Можливо, хто спитає вас
Про мене і воєнний час,
То ви не знизуйте плечима
І не кажіть:
– Він був із тих,
Що хочуть віршами своїми
Двадцятий вік перерости.

Передусім

Я молодий. Мені всього
Без року двадцять літ.
Трудом ночей моїх і днів
Вриваюсь я у світ.

Хоча пишу про тихий степ
І сині небеса,
Але живу,
повірте,
тим,
Чого

Об землю вдарю я журбою
І сум в єдину мить розвію.
Прийду я, зранений війною,
Не зранивши своєї мрії.
О люба! Радосте поета,
Який пройшов огні і води,
Що й під вогнем із

Пригадуєш? –
Ясніло небо чисте,
Куди не глянеш —
Мир і благодать.
А мі учились в полі попадать
В мішень,
яка зображує фашиста.
І скоро ціллю виповзла живою
Зі

М. Рильському

Колисала мене мати,
Колисала.
Колисанку над колискою
Співала:
— Люлі, сину, люлі…

І тривожив душу спів цей
Ще й тоді, як чорнобривцем
Я

Не все, не все я згадую
І не про все повідаю.
Я відступав з досадою,
З великою обидою.

І шляхом, і по заметі,
І спав під тополиною.
Навік лишилось в пам’яті,
Що

Ні з чим, мати, тебе порівняти
Я твоєї снаги не збагну.
Не стомилась ти сина чекати,
Як пішов на війну.

Виглядала і ждала роками,
А діждалася — знов провела
У краї, де

Ні вирв, ані купин болотних
Не хочу обминуть.
Лише у дурнів безтурботних
Буває рівна путь.

Коли спіткнувсь — підхоплять люди,
Упасти не дадуть.
Лиш ті, які не йдуть

Ой над Ворсклою-рікою
Посмутились матері.
Повертались до зорі,
Умивалися сльозою.

Ой ти, зоре-зорянице,
Освіти дорогу
Нашим дітям із неволі
До свого порогу.

Ой