Олександр Підсуха

Ми ростемо.
Ніяка сила
Наш ріс не може зупинить.
Там,
де село дотла згоріло,
Погляньте —
селище стоїть
І з кожним днем зника руїна.
Неспокій скрізь.
Це добрий

Шляхи, що на захід простерті,
Додому ведуть і в безсмертя.

Хто страху у битві не знає,
Забувши сьогодні про втому,
Той дійде у рідному краї
В безсмертя раніш, ніж

На захід напрямки простерті,
Стрясає землю бог війни.
Клянусь тобі, що в сорок третім
Повернуться твої сини.
В осінній день, а то й раніше,
Прилине в київське село
Весна —

К. М.

Чого лишень не звідали з тобою,
Та вірили у день цей недарма…
Ми зимували серед поля бою,
А то була не пушкінська “Зима”:

“Мороз и солнце. День чудесный…

Був червень.
Сонце у вікно.
Коли за містом блисне,
Я прислухавсь: чого воно?
Чи так, а чи навмисне?
Гриміла битва вдалині.
Вдягнув шинелю сіру.
Ти владно мовила

Я хочу миру.
Ще не прохолов
Мій автомат.
Ще нерви у напрузі.
Лише учора з бою я прийшов.
То про який же мир кажу я, друзі?
Не знаю, що гадають в Білім домі,
Яка погода

Не все, не все я згадую
І не про все повідаю.
Я відступав з досадою,
З великою обидою.

І шляхом, і по заметі,
І спав під тополиною.
Навік лишилось в пам’яті,
Що

Ти засмутилась, як ніколи в світі.
Хто ж винен? Не питай мене. Не знаю.
Йдемо на схід. В твоєму, земле, житі,
В степу донецькім помсту я плекаю.

Прощайте, росяні долини
І села, сповнені краси.
Прощай, мій краю тополиний,
Уже за Доном ти єси.
Не замовкає бій шалений.
В донській іду я стороні.
Вперед поглянеш — сад

Благословляє мати
Синів до бою стати:
— Ідіть, сини, до бою,
Візьміть мене з собою.

Не згледілись, як дощ линув
І день стемнів.
На нами
Грозові тучі вдалину
Проносились вітрами.
Здавалось,
що одна із них
Над головою в’ється,
Здавалось,
мила

Лиш почали сади цвісти,
Ішла ти серед трав.
Не знаю, чи впізнала ти,
А я тебе впізнав.

В десятий раз цвіли сади,
Як знов тебе зустрів.
Не знаю, чи любила ти,
А я

Коли про кінець сповістили війни,
Я спочивав, повернувшись із роти.
Проснувсь від незвичної тишини,
Що впала зненацька на наші висоти.
Бувало,
шибки вилітають з вікна,
А ти

Ні вирв, ані купин болотних
Не хочу обминуть.
Лише у дурнів безтурботних
Буває рівна путь.

Коли спіткнувсь — підхоплять люди,
Упасти не дадуть.
Лиш ті, які не йдуть

Ні з чим, мати, тебе порівняти
Я твоєї снаги не збагну.
Не стомилась ти сина чекати,
Як пішов на війну.

Виглядала і ждала роками,
А діждалася — знов провела
У краї, де

Запахло квітнем. Чорногузи
Летять до рідного Дніпра.
Добридень, німці і французи!
Я щиро зичу вам добра.
Позаду все: прокльони, шанці,
Розтерзаний боями світ…
Добридень

Нумо в ліс чи в поле з суєти мізерної,
До дубів дніпровських, тиші крайозерної,
Де первісне небо і луги первісні,
А з куща калини — солов’їна пісня.

Там для серця знайдем втіху

Батьку, ми ровесники з тобою.
Обірвав свинець твої літа.
Над твоєю двадцять третьою весною
Вічність проліта.

Розминулись ми навік з тобою.
Ти мене не бачив, я — тебе.
У

Хто чув,
як рано навесні
Земля пробуджується в сні
Або –
як в літні місяці
Колишуть жито вітерці?

Хто бачив,
як увосени

Сумують голі ясени
Або-
коли у

Хай задум твій тобі ясний,
А почуття ще сплять,
Пера у руки, друже мій,
Іще не треба брать.

Коли вже стільки почуттів,
Що ллються через край,
Тоді, мій друже, й