Олександр Підсуха

Батьку, ми ровесники з тобою.
Обірвав свинець твої літа.
Над твоєю двадцять третьою весною
Вічність проліта.

Розминулись ми навік з тобою.
Ти мене не бачив, я — тебе.
У

Хто чув,
як рано навесні
Земля пробуджується в сні
Або –
як в літні місяці
Колишуть жито вітерці?

Хто бачив,
як увосени

Сумують голі ясени
Або-
коли у

Хай задум твій тобі ясний,
А почуття ще сплять,
Пера у руки, друже мій,
Іще не треба брать.

Коли вже стільки почуттів,
Що ллються через край,
Тоді, мій друже, й

І коли це сталося: сивизна на скронях?
Що ж, вступає осінь у свої права.
Пролетіла молодість на гривастих конях,
І про неї згадка з сумом ожива.

Все бої, походи,
Боєм збите

Спиняючись, поволі йшла,
Ішла на гору на Чернечу,
І постать згорблену, старечу
Ховала вранішня імла.
Там, у землі, у домовині,
Лежить Кобзар,
Лежить Тарас,
Хто в очі їй

Не про майно ідеться нерухоме,
Не про якесь багатство, ні!
А про
Теоретично нам усім відоме:
Робити один одному добро.

Зроби добро людині і забудь.
Воно тобі сторицею

Ой яка чудова українська мова
Де береться все це, звідкіля і як
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Вір, дерелісок, чорноліс. Є іще байрак.

І така ж розкішна і

До вас, які разом зі мною
Вчитесь перемагать в бою,
Що завтра вирушать до бою
За рідну землю, честь свою,
У кого дім за небозводом,
Де кат сваволить і гуля…
Та байдуже, хто