Олександр Кониський

Отак, не вирвавшись на волю,
в тюрмі, в неволі і помру!..
В чаду безправ’я і неволі –
в кайданах руки я згорну…
А кат у тісну домовину
положить тіло і заб’є…
Отак,

Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..

О, скільки б сліз не вилив я,
якії б я не виніс болі –
не виплачу тобі

Ніч надворі: тихо, ясно,
Срібний сніг кругом;
Повний місяць серед неба
Сяє над селом.
Он на церкві хрест високий,
Мов огонь блищить;
Мов на варті запорожець
Січовий

Чого б, здається, бідувати,
Чого б журитися мені?
Що холодно в сусіда в хаті
Й розбита шибка у вікні,
Що пухне з голоду дітвора,
А грошей і шага нема,
І хліба в хаті і

Іду біля церкви: тиск панства великий,
На дверях сторожа з шаблями стоїть,
Побідний молебень сам править владика,
А дяк горлатий «много літ» кричить.

В молитву єдину всі уста

Не під вінець тебе, небого!
В тюрму муровану ведуть…
Дарма, кріпись, молися богу,
З очей хай сльози не підуть!

Не дай тим синім лиходіям
Ніде єдиної сльози;
Святії

Минає день, приходить ніч,
Заходить сонечко за гори;
Спочинуть люди, та не ти;
Тобі не дасть спочити горе.

Воно, як лютая змія,
Впилося в серденько глибоко,
Ти гинеш,

В душі пекли гарячі муки,
На серце скорби налягли…
І ми, до бога звівши руки,
Недолю та людей кляли.

Ми сподівались: сонце зійде,
День тьму розгонить навісну;
Настане

Вдар по струнах тихесенько,
та про нашу долю
не грай мені веселої,
а заграй смутної…

Легесенько, тихесенько,
мов на сон дитині,
щоб встав образ перед мене
сонної

Пишне, золотисте, жито колосисте
Стоїть мов стіна;
Колосся схилилось, ніби зажурилось,
Що женців нема.

І чую я, чую, як колос сумує,
Що нікому жать;
Здається він плаче,

Під впливом моря чарів могутніх
росте бажання жить і жить
і під погоду і негоду
робить на Вкраїну, робить!

Вночі росою квітка пала,
Повеселіла, підвелась,
А вранці з сонячним промінням,
Вся самоцвітом занялась.

Чому ж тебе роса-кохання
Не звеселить, не оживить?
І на очах

Дивлюсь: схилившись над сохою,
Працює ратай на ролі;
Працює мовчки, хоч порою
Нудьга, злигавшися з журбою,
Мигає в його на чолі.

В ярмі скорбот, нужди, неволі
Важке він

Ти рано, рано, друже, встав,
Удосвіта збудив ти долю;
І рано, друже, розпочав
Вовік не оранеє поле.

Поглянь, щириця скрізь яка,
Яка тверда, як скаменіла;
Вовік тут ратая

Біля моря в Одесі

Тебе я знов бачу, море!
Ти знов привітно гомониш
і на широкому просторі
блакиттю й зорями гориш.

Дивлюсь на тебе й забуваю
свій лютий недуг

В срібло-ясні шати
Іней гай прибрав:
Й манить тебе з хати
В той холодний рай.

Не підеш!.. я знаю;
Тобі треба жить;
А в холоднім раю
Серця не нагріть…

Знявся вітер і на сході море почорніло;
покотило гори-хвилі, піна берег вкрила.
А рибалку в хисткім човні буря не лякає:
в море сміливо він невод з човна закидає…

От і вщухнув

Не тямлю сам: чому мені
Отут на панському бенкеті,
Журливо, сумно, мов в тюрмі;
Немов закутий я в лабети,
Немов не люде тут живії,
А все невольники німії.

Не тямлю сам:

Ви підупали, земляки!
Так підупали, що й не знаю –
Чи є ще це в якому краю
Такі плюгавії раби!

В очах з полудою, в ярмі,
Халяву лижете у ката,
Свого лякаєтеся

(26 лютого 1882 року)

І холодно, і тьмяно, і не дніє!
Коли ся довга, темна ніч мине,
Коли те сонечко ясне пригріє?
Коли той вітер хмари розжене?

Остило вже так