Олександр Кониський

Люблю дивитись, як водиця
По білім каменю біжить;
Люблю дивитись, як пшениця
На нивах золотом блищить.

Люблю дивитись, як на небі
Стидливо сходить молодик
І зіркам ясним,

Дивлюсь: схилившись над сохою,
Працює ратай на ролі;
Працює мовчки, хоч порою
Нудьга, злигавшися з журбою,
Мигає в його на чолі.

В ярмі скорбот, нужди, неволі
Важке він

Отак, не вирвавшись на волю,
в тюрмі, в неволі і помру!..
В чаду безправ’я і неволі –
в кайданах руки я згорну…
А кат у тісну домовину
положить тіло і заб’є…
Отак,

Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..

О, скільки б сліз не вилив я,
якії б я не виніс болі –
не виплачу тобі

Ніч надворі: тихо, ясно,
Срібний сніг кругом;
Повний місяць серед неба
Сяє над селом.
Он на церкві хрест високий,
Мов огонь блищить;
Мов на варті запорожець
Січовий

Дрімає море, вітер спить,
суворі гори сном повиті;
німує пишний кедр; мовчить
і лавр, немов журбою битий;

і тьмяно, сумно круг мене.
Осіння хмура ніч панує,
листок ніде

Минає день, приходить ніч,
Заходить сонечко за гори;
Спочинуть люди, та не ти;
Тобі не дасть спочити горе.

Воно, як лютая змія,
Впилося в серденько глибоко,
Ти гинеш,

Вранці-рано по садочку
Мати походжає,
Та на рожі свіжу росу
Краплями збирає;

А ввечері при зіроньках –
Тихою добою,
Своє перше немовлятко
Умиє росою;

Шовковою

Вдар по струнах тихесенько,
та про нашу долю
не грай мені веселої,
а заграй смутної…

Легесенько, тихесенько,
мов на сон дитині,
щоб встав образ перед мене
сонної

Ой поля ви, поля!
Мати, рідна земля!
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс!

Він розносив кругом,
І Дніпром, і Дністром,
В Чорне море котив,
Босфор кров’ю

Знявся вітер і на сході море почорніло;
покотило гори-хвилі, піна берег вкрила.
А рибалку в хисткім човні буря не лякає:
в море сміливо він невод з човна закидає…

От і вщухнув

Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри – сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,

фонтани про неї не мають ваги.
А ген на

Не рад би я, моя люба,
Голову схиляти;
Не рад би я, сумуючи,
Так німо мовчати;

Ой рад би я із тобою
Раз в раз розмовляти,
Веселії соловейком
Пісні витинати.

Ой

(26 лютого 1882 року)

І холодно, і тьмяно, і не дніє!
Коли ся довга, темна ніч мине,
Коли те сонечко ясне пригріє?
Коли той вітер хмари розжене?

Остило вже так

(На пам’ять 10 січня 1865 р.)

Як у неволі на чужині
Округ мене пославсь туман,
Здавалось: розум потухав;
В той час, коли остання сила
От-от вже кидала мене,

Біля моря в Одесі

Тебе я знов бачу, море!
Ти знов привітно гомониш
і на широкому просторі
блакиттю й зорями гориш.

Дивлюсь на тебе й забуваю
свій лютий недуг

Не під вінець тебе, небого!
В тюрму муровану ведуть…
Дарма, кріпись, молися богу,
З очей хай сльози не підуть!

Не дай тим синім лиходіям
Ніде єдиної сльози;
Святії

Світлом залита світлиця,
Золото сяє, горить;
Ходять веселії лиця,
Гомін веселий стоїть.

От і музики заграли,
Танці до світу гули;
Світом вечерять сідали,
Вина

Під впливом моря чарів могутніх
росте бажання жить і жить
і під погоду і негоду
робить на Вкраїну, робить!

В розкішній залі світло сяє…
В шклянках вино… Вечеря йде;
Господар ласкаво вітає,
Громада весело гуляє
Та про голодних річ веде.

А там на вулиці цікава
Голота під вікном