Олександр Кониський

Ніч надворі: тихо, ясно,
Срібний сніг кругом;
Повний місяць серед неба
Сяє над селом.
Он на церкві хрест високий,
Мов огонь блищить;
Мов на варті запорожець
Січовий

Чого б, здається, бідувати,
Чого б журитися мені?
Що холодно в сусіда в хаті
Й розбита шибка у вікні,
Що пухне з голоду дітвора,
А грошей і шага нема,
І хліба в хаті і

Іду біля церкви: тиск панства великий,
На дверях сторожа з шаблями стоїть,
Побідний молебень сам править владика,
А дяк горлатий «много літ» кричить.

В молитву єдину всі уста

Вранці-рано по садочку
Мати походжає,
Та на рожі свіжу росу
Краплями збирає;

А ввечері при зіроньках –
Тихою добою,
Своє перше немовлятко
Умиє росою;

Шовковою

Люблю дивитись, як водиця
По білім каменю біжить;
Люблю дивитись, як пшениця
На нивах золотом блищить.

Люблю дивитись, як на небі
Стидливо сходить молодик
І зіркам ясним,

Світлом залита світлиця,
Золото сяє, горить;
Ходять веселії лиця,
Гомін веселий стоїть.

От і музики заграли,
Танці до світу гули;
Світом вечерять сідали,
Вина

Ви підупали, земляки!
Так підупали, що й не знаю –
Чи є ще це в якому краю
Такі плюгавії раби!

В очах з полудою, в ярмі,
Халяву лижете у ката,
Свого лякаєтеся

Не під вінець тебе, небого!
В тюрму муровану ведуть…
Дарма, кріпись, молися богу,
З очей хай сльози не підуть!

Не дай тим синім лиходіям
Ніде єдиної сльози;
Святії

Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри – сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,

фонтани про неї не мають ваги.
А ген на

В розкішній залі світло сяє…
В шклянках вино… Вечеря йде;
Господар ласкаво вітає,
Громада весело гуляє
Та про голодних річ веде.

А там на вулиці цікава
Голота під вікном

В срібло-ясні шати
Іней гай прибрав:
Й манить тебе з хати
В той холодний рай.

Не підеш!.. я знаю;
Тобі треба жить;
А в холоднім раю
Серця не нагріть…

Минає день, приходить ніч,
Заходить сонечко за гори;
Спочинуть люди, та не ти;
Тобі не дасть спочити горе.

Воно, як лютая змія,
Впилося в серденько глибоко,
Ти гинеш,

Ти рано, рано, друже, встав,
Удосвіта збудив ти долю;
І рано, друже, розпочав
Вовік не оранеє поле.

Поглянь, щириця скрізь яка,
Яка тверда, як скаменіла;
Вовік тут ратая

Ой поля ви, поля!
Мати, рідна земля!
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс!

Він розносив кругом,
І Дніпром, і Дністром,
В Чорне море котив,
Босфор кров’ю

Знявся вітер і на сході море почорніло;
покотило гори-хвилі, піна берег вкрила.
А рибалку в хисткім човні буря не лякає:
в море сміливо він невод з човна закидає…

От і вщухнув

Пишне, золотисте, жито колосисте
Стоїть мов стіна;
Колосся схилилось, ніби зажурилось,
Що женців нема.

І чую я, чую, як колос сумує,
Що нікому жать;
Здається він плаче,

Не тямлю сам: чому мені
Отут на панському бенкеті,
Журливо, сумно, мов в тюрмі;
Немов закутий я в лабети,
Немов не люде тут живії,
А все невольники німії.

Не тямлю сам:

Не рад би я, моя люба,
Голову схиляти;
Не рад би я, сумуючи,
Так німо мовчати;

Ой рад би я із тобою
Раз в раз розмовляти,
Веселії соловейком
Пісні витинати.

Ой

Не грає безкрає, а тихо шумить,
мов свічки по небі, ті зірки горять;
за хвилею хвиля цілує граніт,
гонкі кипариси байдужії сплять;

лиш кедри з Ливану в далекій

(На пам’ять 10 січня 1865 р.)

Як у неволі на чужині
Округ мене пославсь туман,
Здавалось: розум потухав;
В той час, коли остання сила
От-от вже кидала мене,