Олександр Кониський

Не тямлю сам: чому мені
Отут на панському бенкеті,
Журливо, сумно, мов в тюрмі;
Немов закутий я в лабети,
Немов не люде тут живії,
А все невольники німії.

Не тямлю сам:

Світлом залита світлиця,
Золото сяє, горить;
Ходять веселії лиця,
Гомін веселий стоїть.

От і музики заграли,
Танці до світу гули;
Світом вечерять сідали,
Вина

Люблю дивитись, як водиця
По білім каменю біжить;
Люблю дивитись, як пшениця
На нивах золотом блищить.

Люблю дивитись, як на небі
Стидливо сходить молодик
І зіркам ясним,

Вранці-рано по садочку
Мати походжає,
Та на рожі свіжу росу
Краплями збирає;

А ввечері при зіроньках –
Тихою добою,
Своє перше немовлятко
Умиє росою;

Шовковою

Іду біля церкви: тиск панства великий,
На дверях сторожа з шаблями стоїть,
Побідний молебень сам править владика,
А дяк горлатий «много літ» кричить.

В молитву єдину всі уста

Чого б, здається, бідувати,
Чого б журитися мені?
Що холодно в сусіда в хаті
Й розбита шибка у вікні,
Що пухне з голоду дітвора,
А грошей і шага нема,
І хліба в хаті і

Ніч надворі: тихо, ясно,
Срібний сніг кругом;
Повний місяць серед неба
Сяє над селом.
Он на церкві хрест високий,
Мов огонь блищить;
Мов на варті запорожець
Січовий

Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..

О, скільки б сліз не вилив я,
якії б я не виніс болі –
не виплачу тобі

Отак, не вирвавшись на волю,
в тюрмі, в неволі і помру!..
В чаду безправ’я і неволі –
в кайданах руки я згорну…
А кат у тісну домовину
положить тіло і заб’є…
Отак,

Вдар по струнах тихесенько,
та про нашу долю
не грай мені веселої,
а заграй смутної…

Легесенько, тихесенько,
мов на сон дитині,
щоб встав образ перед мене
сонної

Сидить на ліжку одинока…
Яка хороша, чорноока,
Рум’янець грає, кров кипить,
Любові жар в очах горить…
До лона руки притискає
І стиха «котика» співає.

Сумна історія

Жене вітер тихо хвилю,
На берег звертає;
Хвиля берег поцілує
І швидше втікає.
Ніби щось вона тихенько
Берегу шепнула,
Ніби скеля на березі
Важенько зітхнула…
Може,

Хоч вус його, мов сніг, біліє,
Хоч голова вже посивіла,
А серце юне у його!
Хоч підтоптався він літами,
Але іде з молодиками
І думки свіжі у його,
Хоч на чолі видно

На скелі високій сиджу одинокий,
Круг море синіє безкрає та хвилі…
Про тебе гадаю, моя чорноока!
Лягла ти, спочила у тихій могилі!..

Зорею ясною, пишною, святою
Недовго для

Спокою рабського не хочу я,
Рабом в покої жить не вмію,
Дарма, що тілом я марнію,
А житиме повік душа моя!

Спокою рабського не хочу я!..
Він гірш мені нудьги, неволі,

Я не боюсь тюрми і ката,
Вони для мене не страшні!
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.

Мені не стид носить кайдани
За волю краю і братів;
Позор –

Була пора – знавав і я
Літа веселі, парубочі;
Була пора – любив і я
Дивитися в блакитні очі.

Була пора – не раз і я
Без сну один проводив ночі,
Не раз слізьми вмивавсь і

Не вірю клятві я раба,
Бо правди раб не знає,
Не вірю я сльозам раба,
Бо сліз в раба немає.

Не вірю я рабам-панам,
Бо віри в їх немає,
Вони давно свого Христа
На

У киреях, у брилях,
З люльками, з саквами
Ішли наші на Ладогу
Битими шляхами.

Везли вони за собою
Не з Січі гармати,
Не рушниці й гаківниці,
Заступи,

Миколі Івановичу Костомарову

Ходім, ходім мерщій відсіль,
Ми тут не найдем щастя-долі,
Тут тісно нам, тут всі раби,
Привикли жить в гіркій неволі.

Тут нам привіту