Олександр Білаш

Кринице моя сіроока,
Якої води б не пив,
Одну лиш тебе любив,
Пречиста моя й глибока.

Куди б не закинула доля
Мене від мого коша,
Співає моя душа,
Як бачу криницю

У матері любов свята.
В робочі будні і в свята
Вона однаково струмить
І кожен час, і кожну мить.

Ти пам’ятай про це, дитя,
В якім би не жило краї,
Впродовж всього свого

Неправда, що батьки мої померли,
Я чую, як вони в мені живуть.
їх образи у пам’яті не стерлись…
З полів, лугів вечеряти зовуть.

І шлях прямий підказують щоразу,
Коли мене

Вже в котрий раз ви не прийшли
До мене в гості, горлице матусю…
Я й досі крилами об землю б’юся,
Об землю, у яку ви відбули.

Не віриться мені, що вас нема –
Веселої, бувало й

Коли і хто назвав тебе Пивихою,
Не знають люди в нашому селі.
Промчались роки над тобою вихором,
По-запорозьки хвацько у сідлі,
А ти стоїш, покраяна яругами,
Укрита запахущим

Я народився разом із весною,
Щоб все живе будить від сну:
І перший пролісочок під сосною,
І пісню в небі голосну.

Усе, що холодом було прибите,
Зігрієм щирості теплом.
Щоб

Подруго Петрівко,
На моїм причілку –
Чи були щасливі весни –
Пам’яттю воскресни…
Чи були літа наруги,
Розкажи, як другу.
Розкажи мені, як брату,
Як ти доглядала

Здрастуй, моя прадідівська хато.
Скільки б не зажив я новосіль,
Ти для мене довгождане свято –
Спогадів моїх солодкий біль.

А тому й спішу до тебе в гості
Так, як ні до кого

Тарасовими думами засіяний,
Піснями переповнений крилатими,
Мій рідний краю, славою овіяний –
Копитьми топтаний і стріляний гарматами.

Був цькований панами, як вовками,
Що

Старі чотири груші в молодім саду
Ще й досі родять – де в них сила, звідки?
Стоять, як ветерани, у однім ряду
Моєї юності далекі свідки.

Немає матері, без батька двір

На сотні метрів дуб коріння-вужаки
У землю запускає. В небо рветься.
Стоїть перед негодою – не гнеться.
Вростає у чорнозем, у віки.
І там, де він закоренився в глибину
Й гойдає

Я народився у такім дворі,
Що мимоволі виростеш поетом.
Тремтіння ночі при ясній зорі
І поля таїна з пташиним злетом –
Усе тут рідне, миле та близьке:
І яблунь молодих тремкі

Уміти з слів зібрать нектар
То божий дар.
А із нектару мед узять –
Ото вже божа благодать…

Ріко моїх найкращих літ,
Я з тебе знявся у політ. –
Довірившись твоїм вітрам,
Я збудував у серці храм,
Щедрота в нім добра й надій,
Праславний Дніпре, батьку мій.

Від

Сумує день. І тихий дощ, як сльози,
Поволі падає на жовтий лист.
Стомилися вітри, замовкли грози,
І тільки зрідка чуть синичок свист.

Благословенний час, коли природа
В

У всі часи споконвіків
Були спокуса і розплата.
Солодка лжа і правди гнів,
Підступність хижа срібла-злата.

І совість, що не знала сну,
І сором, що умів мовчати,
І дух

Дощем постукала в моє вікно хмаринка,
Щоб відчинив його і сонечко впустив,–
І вмить промінчик, мов жива стеблинка,
Мою кімнату й пам’ять освітив.

Чека мене на призьбі батько

До слова «дружба» я іду щодня.
Немає вищого для мене слова.
У ньому правди золоте зерня,
А не пустих словес полова.

В нім сила честі, й море доброти,
І трав шовки, і волі

Є у мене вулиця,
Що до серця тулиться,
Як про неї згадую навесні.
Цвітом вишень встелена,
Зеленню захмелена –
До травинки бачиться уві сні.

Є у мене вулиця,
Що до

Ми дітьми гралися в війну,
Бо все було в нас під руками –
Окопи, дзоти й просто ями,
Що перерили царину.

В гаях сплюндрованих, в ярах –
Снаряди й міни скрізь валялись,
Ми