Олександр Білаш

Стоять у батьковім саду старенькі груші.
На стовбурах порепана кора
Нагадує мені зболілі людські душі,
Що не зазнали на віку добра.

Хтось прийшов, хтось пішов:
Рух – велика сила.
Хтось не стер підошов,
А комусь – могила
Зупинила ходу,
Підітнула крила.
Хтось сюди, хтось туди:
Рух – велика

До скульптора якось заговорила глина
Він зачудовано на неї подивився
І волю дав своїм рукам і мислям…
Від несподіванки вона вчинила опір,
Та потім вірою до нього

Там, де сходить сонце, – рай,
Де заходить – пекло.
Грай, моя бандуро, грай,
Поки ще не смеркло.
До останньої струни
Тебе не покину.
До білої сивини,
До скону, до

На полотні, білішому від снігу,
Хтось цяточку чорненьку посадив
І диво з див –
Ніхто про полотно не говорив…
Мужі учені серед зали
Про чорну цятку мудрували.

Восени у Києві-столиці
На каштанах між пожовклим листом
Метушливі молоді синиці
Бавляться тихеньким пересвистом.

Восени у Києві-столиці
Теплий вітер на деревах грає
І

Ой зібралися дощі
У велику зливу.
Та й упали уночі
На зелену ниву.
Потовкли живе стебло,
Вимили коріння –
Ніби в ниви й не було
Зернятка-насіння.
Потовкли та й

Зажурилась молода калина,
Листям притулилась до вікна,
Кетяга не втримала стеблина,
І тепер, надломлена, кона.

Вже гудуть осінні перші грози.
Заморозки скоро упадуть,
А

Ходить кіт по клавішах роялю,
М’яко подушками лап стає,
Витиска мелодію, що жалю
І душі, і серцю завдає.

Занімів здивований маестро
І притьма накинувсь на папір,
Записав

Та це ж не спів,
а крик, мов з переляку,
Що в залі виклика ажіотаж.
Немов пірати кинулись в атаку,
Щоб слухача узять на абордаж.

Вокальна нісенітниця на сцені,
Ґвалтує

Мене запитують, як я пишу пісні…
Від кого в мене це, від тата чи від мами,
Чи правда, що сиджу над ними ночі й дні
Та клавіші знай мучу до нестями?

Гуртуються в осінній вирій

В мелодії нота, як буква у слові.
Мелодія в пісні, як слово в рядку.
А пісня алмазом виблискує в мові,
А мова у музиці – травнем в садку.

Лісні, як і люди, сміються і

Ви чули, як плаче знесилений вітер,
Упавши на груди осінньому лісу?
Розбившись до шереху, крила зламавши,
Не в змозі піднятись, він в люті безсилій
Ховається й нишкне під листом

Летіли в парі лебеді понад моїм селом –
Такого дива, мабуть, більше не побачу.
Я, зачарований, дивлюсь і ледь не плачу –
Як він то прикрива її, то обніма крилом.

Летіли вони

Я дні шаную тільки кольорові,
Коли у них палітра непроста,
Коли у мавок ніжних чорнобрових
До пісні розкриваються уста.

Коли пташине тремоло високе
Стає органним вибухом

Стрижі над нами,
Мов по неботреку
Завившись у круту спіраль,
Неслись по колу –
Розганяли спеку
І вгвинчувались в неба синю даль.

Нахилилася верба
Низько над водою.
Не одна прийшла журба,
А удвох з бідою.

Як зайшли до мене в двір –
Стали на порозі,–
Погасили сльози зір
На моїй дорозі.

Час

На морелі акварелі
Кинула весна.
Зачепила в небі трелі –
Ожила Десна.
Перелиском-переблиском
Риб’ячих забав,
Перегуком-пересвистом
Захмелілих трав,
Комашиним

Живу, як і усі живуть.
Живу в житті, а не існую.
І літа жду, як люди ждуть,
І весну, як вони, весную.

Та думку думкою жену
(Так хвиля хвилю підганяє).
Чи все засіяне

Стою в дворі під липою,
В душі тихенько схлипую –
Не хочеться прощатися з теплом.
За ворітьми прив’язана
До молодого ясена
Мене заждалась осінь під сідлом.

Поїду в серці