Олександр Білаш

Стоять у батьковім саду старенькі груші.
На стовбурах порепана кора
Нагадує мені зболілі людські душі,
Що не зазнали на віку добра.

Сидять під клунею навпочіпки діди,
Немов старі ціпи, спрацьовані на житі,
Немов човни, на берег кинуті з води,
Що штормами і вітрюганом биті.

Скупі слова, як яблука

Ой зібралися дощі
У велику зливу.
Та й упали уночі
На зелену ниву.
Потовкли живе стебло,
Вимили коріння –
Ніби в ниви й не було
Зернятка-насіння.
Потовкли та й

Диригує поїздом дорога,
І звучить мелодія проста.
Та чим ближче до свого порога,
Тим тривога більша нароста.

Відбивають чітко ритм колеса,
Кадри за вікном, як у

До скульптора якось заговорила глина
Він зачудовано на неї подивився
І волю дав своїм рукам і мислям…
Від несподіванки вона вчинила опір,
Та потім вірою до нього

Там, де сходить сонце, – рай,
Де заходить – пекло.
Грай, моя бандуро, грай,
Поки ще не смеркло.
До останньої струни
Тебе не покину.
До білої сивини,
До скону, до

На полотні, білішому від снігу,
Хтось цяточку чорненьку посадив
І диво з див –
Ніхто про полотно не говорив…
Мужі учені серед зали
Про чорну цятку мудрували.

Соловей, співаючи, заплющує очі і не помічає що робиться навколо. Знаючи це, деякі люді ловлять пташок у момент їх найвищого натхнення.

В соловейка до співань охота,
Я любив ті

Нечутно, незримо
За римою рима,
За думкою думка
Повільно сплива…

Вродилася пісня,
Весела і грізна,
Що плаче, й сміється,
І зло розбива.

Зажурилась молода калина,
Листям притулилась до вікна,
Кетяга не втримала стеблина,
І тепер, надломлена, кона.

Вже гудуть осінні перші грози.
Заморозки скоро упадуть,
А

Летіли в парі лебеді понад моїм селом –
Такого дива, мабуть, більше не побачу.
Я, зачарований, дивлюсь і ледь не плачу –
Як він то прикрива її, то обніма крилом.

Летіли вони

Мене запитують, як я пишу пісні…
Від кого в мене це, від тата чи від мами,
Чи правда, що сиджу над ними ночі й дні
Та клавіші знай мучу до нестями?

Гуртуються в осінній вирій

В мелодії нота, як буква у слові.
Мелодія в пісні, як слово в рядку.
А пісня алмазом виблискує в мові,
А мова у музиці – травнем в садку.

Лісні, як і люди, сміються і

Ви чули, як плаче знесилений вітер,
Упавши на груди осінньому лісу?
Розбившись до шереху, крила зламавши,
Не в змозі піднятись, він в люті безсилій
Ховається й нишкне під листом

Ще в мені не зазвучала пісня,
Ще не зазвучав такий мотив,
Що немов любов остання, пізня
Як одне в житті з останніх див.

Коли мене вже розпинають звуки,
Коли від них аж стогне голова,
Від розпачу тоді здіймаю руки –
Прошу, щоб врятувать прийшли слова.

Так і живу між звуками й словами,
Немов

Заночував у липі вітер
І ледве ранок не проспав.
Гойднув спросоння верхні віти
І на траву легенько впав.

Потерся об вишневу гілку,
Гайнув, як хлопчик, у бузок,
Торкнув

Мій дядько наче цвях погнутий..
Його усяк товкло життя.
Він до землі навік прикутий
Правічним щедрим завзяттям;
У праці одержимий, лютий –
Усе доводить до пуття.

Нема

Живу, як і усі живуть.
Живу в житті, а не існую.
І літа жду, як люди ждуть,
І весну, як вони, весную.

Та думку думкою жену
(Так хвиля хвилю підганяє).
Чи все засіяне

Стою в дворі під липою,
В душі тихенько схлипую –
Не хочеться прощатися з теплом.
За ворітьми прив’язана
До молодого ясена
Мене заждалась осінь під сідлом.

Поїду в серці