Олександр Білаш

Щоб урожай земля могла давати –
У цих словах така звичайна суть:
Простих людей, таких, як моя мати,
Із того світу треба повернуть.

Щоб совістю і працею своєю
Нам показали –

Заночував у липі вітер
І ледве ранок не проспав.
Гойднув спросоння верхні віти
І на траву легенько впав.

Потерся об вишневу гілку,
Гайнув, як хлопчик, у бузок,
Торкнув

Мій дядько наче цвях погнутий..
Його усяк товкло життя.
Він до землі навік прикутий
Правічним щедрим завзяттям;
У праці одержимий, лютий –
Усе доводить до пуття.

Нема

Восени у Києві-столиці
На каштанах між пожовклим листом
Метушливі молоді синиці
Бавляться тихеньким пересвистом.

Восени у Києві-столиці
Теплий вітер на деревах грає
І

Біліший снігу кінь Богдана –
Білаш– підняв в жорстокі дні,
Поніс у бій свого гетьмана,
Коли панків сваволя п’яна
Втопить задумала в багні
Козацьку вольницю і силу,
Козацьку

Диригує поїздом дорога,
І звучить мелодія проста.
Та чим ближче до свого порога,
Тим тривога більша нароста.

Відбивають чітко ритм колеса,
Кадри за вікном, як у

Сидять під клунею навпочіпки діди,
Немов старі ціпи, спрацьовані на житі,
Немов човни, на берег кинуті з води,
Що штормами і вітрюганом биті.

Скупі слова, як яблука

Ой зібралися дощі
У велику зливу.
Та й упали уночі
На зелену ниву.
Потовкли живе стебло,
Вимили коріння –
Ніби в ниви й не було
Зернятка-насіння.
Потовкли та й

Зажурилась молода калина,
Листям притулилась до вікна,
Кетяга не втримала стеблина,
І тепер, надломлена, кона.

Вже гудуть осінні перші грози.
Заморозки скоро упадуть,
А

Летіли в парі лебеді понад моїм селом –
Такого дива, мабуть, більше не побачу.
Я, зачарований, дивлюсь і ледь не плачу –
Як він то прикрива її, то обніма крилом.

Летіли вони

Я дні шаную тільки кольорові,
Коли у них палітра непроста,
Коли у мавок ніжних чорнобрових
До пісні розкриваються уста.

Коли пташине тремоло високе
Стає органним вибухом

Стрижі над нами,
Мов по неботреку
Завившись у круту спіраль,
Неслись по колу –
Розганяли спеку
І вгвинчувались в неба синю даль.

Я так чекаю сонячної днини,
Як мати першої в житті дитини,
Як навесні стурбована земля
Чекає серцем зерня-немовля.

Я так чекаю сонячної днини,
Як сіно в лузі доброї

Хто забуває злочинне минуле –
Приречений знову його пережить.
Пізно чи рано, живе, що заснуло,
Мусить проснутись бодай хоч на мить.

Скільки не в’ється мотузочка,

Мене вже били тисячу разів…
Брехнею, що була зі щирих слів.
Та я не падав, навіть не хилився,
І стоячи із недругами бився.
У їх очах кипіла чорна лють.
Здавалося, ще трішки і…

Я б дику гуску вполював,
Вона б мені упала в ноги.
Важкі були її дороги,
Важкі… рушниці не підняв.

І не підніметься рука,
Коли журавку стріну в полі.
І страшно бачить

Коли твоя рука невпевненість відчула
І затремтіла, зброю беручи,
Від розпачу не закричи,
Щоб смерть душі твоєї тремоло не вчула.

Коли твоя рука невпевненість відчула,
Спіши

«Історія цього нам не простить…»
«Історія цього нам не пробачить…»
Ще трохи – і оратор закипить,
Хвилина ще – і він уже заплаче.

Отак, бува, людину понесе –
Осліпне від пихи

При місяці на зорі
Глухарі токують.
Наче шаблями – крильми
Трави атакують.
Роз’ятрилися півні –
Хай бачить глухарка.
Які вони легіні
Й через кого сварка.
А вона така

Був чоловік – хоч прикладай до рани.
Тільки й того, що крила не ростуть.
Незадоволено дружина гляне –
І він уже – як в градуснику ртуть:

То різко вниз, то швидко лізе