Олег Ольжич

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі,
Злотне небо сперлося на скелі.
Ззаду плещуть огнища веселі.
Вколо ватер друзі, теж веселі.

Гей, чужі нездолані долини!
В’ється дим і плине в

Скільки сонця ллється на землю,
Як зітхає земля по зливі.
Від води обважніла зелень,
Від проміння — брунатне тіло.

У правиці бадьорий кремінь,
У долоні медові смокви.
Чи

Перекинувся у небі місяць.
Духи вже його третину з’їли.
Та доволі ще спливає світла,
Щоб пройти крізь нетрі занімілі.
Ось вже чути дим безжурних огнищ,
Вже лунають співи

Пройшли пурпурні фенікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо-мовчазні
Граніти легендарної епохи.

О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах

Тісно увечері. Душать прокурені стіни.
Вийшов. Розглянувся. Снігу по пояс.
Сонце кривавиться в пущі. Ворушаться тіні.
Тепло. А голос — як оливо, голос.

Десь він іде, Коляда,

А.М.

У твоїх покоях сутінь,
Синя сутінь звідкись з України,
І журбі в них так безпечно.
Його образ, тихий літній вечір
Над смутними луками Горині,
Образ тихий,

Наш табор між чагарниками,
І синя — лінія лісів.
Щитів і шкур гарячі плями,
Сліпучість сонця і списів.

Щодень, щоніч, то менша віддаль.
Легкий похід без вороття!
Наш бог

Страшно в горах вночі в самоті хати.
Небо чорне, низьке випива вічі.
Час біжить, час бренить, час сплива в вічність.
Тіло прагне дванадцять синів мати.

А на долах вітають пору

Такі чужі ці низькі, синяві гори.
Когорта прийшла в село на спочинок.
Поховались біляві полохливі дівчата.
Нависає гілля могутніх дубів.

О, шляхи ці і курява, і ґальські

Поля – облоги і бур’ян.
Все рідше й рідше плуг їх оре.
Молошний ранішній туман
Про щось заховане говоре.

Щороку меншають стада.
Страшні хати у тихім сконі.
Зате бо

(примітив)

Посеред лісів, степу
Ловіте тугу труб,
Двигтить і земля, й небо,
Надходить Страшний Суд.

Роздайте одежі гарні
І коні, й воли всі.
Достаток —

Вчора лишились за нами у мряці ліси,
Вчора відкрилась рожева умита долина,
Хлипає тихо розбита рука. — О, як пси,
Билась за місто блискуча дружина! —

Чудно, так чудно ходити по

Ніч усю верзлися сни недобрії,
Рідний замок в мареві заграв.
Цілу ніч, такий страшний, на обрії
Срібний місяць пущами блукав.

А сьогодні вітер квилить мевою,
Горда скеля

Вранці — сонце і небо чисте,
І пташині радісні хори.
О, хвала, хвала Тобі, Христе,
Ісцілилося серце хоре.

І пожовклій руці — ніга,
І червневий день — миттю,
Покривати

І жили у розкошах, слабі і блудливі,
І не вірили в велич Кінця.
Та колись уночі, в блискавицях і зливі,
Він злетів у порожні серця.

Вранці вийшли з домів виногради зрівняти
І

Заходить сонце. Кане тишина.
Холодна алябастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лже-патетичний оклик Демостена.

Над морем день у день важка імла,
І обрис гір в ясних дубах

І
Він покотився з опалених гір,
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляції простір
Роздерти боєвих слонів сурмою.

І Требія. І Канни. І ганьба
Двох консулів перед

На трьох горбах під знаками орла
Ми кладемо прямі основи міста.
Видноколом утомленим лягла
Навколо нього далина імлиста.

О, горда певність дужої руки,
Набряклих м’язів

І блиснули на сонці ножі,
І метнулись червоні обличчя,
І упав на пісок, і лежить,
І, байдужий, помстити не кличе.

Золота-золота борода
Підпливає рожевою кров’ю,
Двадцять