Олег Ольжич

До дзвінкого водограю
З шумом балю в голові
Я збігаю по терасах,
По розсипаній жорстві.

Пруг оранжевого світла
На каміння ліг і щез,
Наче хвиля, що

Приxодили. Стрічали шану й страх,
Здолавши багна, пущі і вертепи.
Приносили в приплющених очах
Своє блакитно-зеленаве небо.

Ми не зазнали радости. Були
Їх пестощі рвучкі і

Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті
І сухі тривого.

Притулене тут під горою —
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.

В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи

Тисячолітній, дужий баобаб
Один віддав його залізні риси,
І мертвий впав на землю чорний раб,
Коли нарешті божий погляд висік.

Прикрашений, високо на стовпі,
Він став між хиж

I
Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!

Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку

На горі під лісом — біла хатка.
Біла дівчина виходить, біла цятка.
Над горою вдень шовкове небо.
(Як воно, шовкова в грудях туга).

І вночі під лісом хатка біла.
(Ах навік,

Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.

Що вибереш, чи образ бездоганний,
А чи прообраз для

Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі.

Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні

Знов вітри над землею, вітри
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання,

Душа обважніла, як жорна,
В полоні страшного і злого.
Земля благодатна і чорна
До решти знеснлила ноги.

І от її знов розбудила
Хода круторої пари.
І серцю, як перше, є

Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бренить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.

Учора твердо так, без

Давнім трунком, терпкістю Каяли
Ці — і кров, і смерть.
Небо — княжі київські емалі.
Небо знову — твердь.

Знов не вгору несміливим зором —
В безкраї степів,
Жити повно,

(уривок)

За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора — закон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!

Ім’ям невблаганним свободи
Здолали

А гострозоре, мужнє покоління
Уже зросло на молодій землі.

П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії

О, невмолимі скам’янілі дні,
Міцна рука над людьми і богами
…Чигає там, у сірій далині,
Лягає горами за нами.

Ми подолаєм знов. Ще не одні
Нам скоряться. Над все є вірна

Л. Мосендзові

Поважна мова врочистих вітрин,
Уривчасто скупі її аннали:
— Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.

— Мене забито в

Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір’ях клунки, попони.
— І не в безвісті шлях цей? —
Широкогрудих коней

(із циклу “Незнаному воякові”)

Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника