Олег Ольжич

«Tertia post illam successit aenea proles»
Ovid.Metam. Lib.1.125.

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла,

М. А.

На хмурих сходах зупинись на мить
Заглянути у казку баговинну.
Ось промінь впав з-посеред верховіть
І засвітив його шматком бурштину.

На листя ти задивишся

Сестра, а другому – мати.
Містечко – як сіра твань.
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!

Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда

Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над кручею стремить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.

Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед

Чорно-синяву рінь гризучи,
Нарікає і стогне ріка.
Поруч мене — гнучка і струнка,
Як скельниця оця на плечі.

По узбіччю, поритім від злив,
Кілька хмурих ялиць

Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво

Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двокоду тягнуть до оселі
Бики

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім

Дуже — тіло його, в шкуратяний затягнене панцир,
Від щелепів до стіп пробігає пружисте тремтіння,
М’язи рук — наче кулі старої слонової кости,
І щетина їжка прикрашає цвяхований

I
Розвивається долі, в яру, черемшина,
А на річці човни — вже готові.
Я складаю всю зброю і плащ біля тину
І привалюю двері дубові.

Що ж це завтра? Але-бо хіба я не

I
Тісно увечері. Душать прокурені стіни.
Вийшов. Розглянувся. Снігу по пояс.
Сонце крівавиться в пущі. Ворушаться тіні.
Тепло. А голос — як оливо, голос.

Десь він іде,

День — прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.

Просте каміння — як прості слова,
Відбите

Сховалось равликом місто.
Січе його дощ, січе.
В під’їздах будов — тісно.
Набої через плече.

Забиті. Числить? Ледве.
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре, —

Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята

На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
— Не бої, а обійми б їм

І дні, і ночі… (Таж коли, коли?)
Весна. (Остання чи передостання?)
Хіба ж не всі прекрасні ми взяли
Дари дитинства і дари кохання?

Душа рікою вийшла з берегів.
(Верніть її в

(уривок з редакції 1940 року)

Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні й будучини
Прожектором кинуто світло.

Ви вийшли,

(уривок з редакції 1935 року)

I
Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть

На горі під лісом — біла хатка.
Біла дівчина виходить, біла цятка.
Над горою вдень шовкове небо.
(Як воно, шовкова в грудях туга).

І вночі під лісом хатка біла.
(Ах навік,

(уривок)

За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора — закон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!

Ім’ям невблаганним свободи
Здолали