Микола Зеров

Мов зграю сторожких від падла шуляків,
Яким докучили біда і безнадія
З Палоса мертвого так пориває мрія
Неситих, сміливих і хижих моряків.

Їх вабили скарби далеких

Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних вулицях весна;
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі.

“Це справді ти? В якій суворій школі
Так без жалю

Я туго ріс. Тож не дивуйте їм,
Тим недосвідченим, невправним звукам,—
Таким беззахисним, таким безруким
Я був тоді на торзі життьовім!

“Горби шалфейні” в килимі ряснім
Мене

Жозе-Марі Ередіа

В руїнах давній храм на гострому шпилі,
Там незворушно сплять у мертвому спокої
Богині з мармуру і бронзові герої,
Що славу їх гучну поховано в

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Поодаль від розмов, людей,

Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяв твої висоти,
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський

Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червллних наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче

I
Біжить шоссе. Прозорим фіолетом
Закам’янілі хвилі дальніх гір
Укрили паділ, де шумить Салгір
І спить село з похилим мінаретом.

Черешні над камінним парапетом,
У білій

В сірій імлі попідземній, понад потоком Летейським,
В травах без запаху стрів я молодий асфодел.

«Бідна рослино! Чому з усіх непривітаних сонцем
Ти найдорожча мені? Що ти і як

Блаженні дні і ночі на селі,
Землі Волинської родюче лоно
І дух полів, і голоси з балкона,
І крекіт жаб на вітровім крилі.

А в плесі тихім, мов на синім шклі
Вже позначились

Весною віє запашна кімната,
Дзвенить розмова і парує чай.
Віддайся їм і в серце не пускай
Щемливих забобонів Полікрата.

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане

Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов…
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі — мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з

Чи ж так синів цей степовий простір,
Коли тут край вікна, в дідівській хаті
Сидів старий у шовковім халаті
І в далину глядів з округлих гір?

Багато відмінилося з тих пір,
Як

Жоакен дю Белле

І
Мов Берецінтія, у повозі святім,
Мурами вінчана, оточена юрбою
Богів, дітей своїх — і ти була такою,
Державо із держав у розцвіті своїм!

Чи

Ти надто любиш спів дзвінкоголосий
Минулих днів і показних епох,
Слід половецький, що давно заглох,
Книжок старинних пертлілі стоси.

Невже тобі байдужі наші троси
І неших

Жозе-Марі Ередіа

Безріччя хаосу і довгий ряд віків
Вулкан метав огнем на цю гірську терасу
І понад сніжними верхами Чімборасо
Кривавим простором у небі

Секвестратор їде в село за податками…

Весна цвіте в усій красі своїй,
Вже одгриміли Зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний

А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?

Тут теплий Олексій іще іскриться зрана,
Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок,
І струмні талих вод до торф’яних річок

Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали мені, старому,
Вдягали в ддовгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад.

Я зір будив — обводив кругогляд
І відчував крізь

Я слухаю: “Єдиний він, баштан —
Ще зброя нам на голод і на злидні.
День ясний там і вечори погідні,
Та вранці роси, холод і туман”.

Я думаю: крізь степовий бур’ян,
Крізь