Микола Зеров

Теккерей

Ріс як нешлюбний син. Веселий єзуїт
Защеплював йому старопрестольну віру —
То молитовник клав у руки, то рапіру,
Щоб з нього був папіст і добрий

Такі доречні, добрі таємниці!
Огонь плавцям, недужому — хінін,
Піратам — вибух справедливих мін
І куля пневматичної рушниці.

Під дахом гранітової світлиці
П’ять колоністів

Я знаю: ми — тугі бібліофаги,
І мудрість наша — шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.

Ніхто не скаже нам: “Жерці і маги!
Ви творите

“Є світлі розуми, є душі осяйні,
Мов ранок молодий, мов заграва багряна.
Луна їх голосів — проречиста осанна
Серед буденних справ і злої метушні.

Що згуби-вічності отвори

Негоже нам, о Левконоє, знати
Яку нам суджено в життю наземнім путь;
Халдейських віщунів не будем ми шукати:
Халдейських чисел нам, мій друже, не збагнуть.

Чи добре житимем, чи

Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій
Снагою дивною без котвиці й весла.
Ми їхали вперед, і хвиля нас несла
До ніжних лотосів і сніжнобілих лілій.

І квітів тих було без

В п’яти немудрих дів євангельської притчі
Взяла ти посох свій і свій мандрівний світоч.
Весела і струнка, в вінку живих надій,
Ступила ти на шлях на зловорожий свій.
Ти ждала

Високо гребінь свій підносить Ета
По-над зелені килими долин
Кентавр творить — і сім очеретин
І тонкий звук виказують поета.

І спів його, мов тиховода Лета…
Його побожно

В погожі ночі, в запахущім травні,
Як цвіт буяє і ростуть жита,
Вона стоїть, пречиста і свята,
Як в оні дні Сатурнові днедавні.

І бачиться: гаї і тихі плавні
Спогадують ті

У синій синяві рогаликом округлим
Став жовтий молодик, і ніч обводить углем
Понад дорогою самотній кипарис.
Авунди вогкий яр ожиною заріс,
І зносить над струмком тополь верхи

Спочинку кращого немає та й не треба!
Високий літній день підвівся в ясне небо
І вовну білих хмар тримає при землі.
Папір пожолобивсь на довгому столі,
На сонці жовтому, і сам

…Вновь я посетил тот уголок земли…

А.Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край

Мужик із Мануї, повільний і смаглявий,
З дитинства ніжного колисаний селом,
Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,
І знявся до вершин нечуваної слави,

Бо крізь огонь і дим

Видно шляхи полтавськії
І славну Полтаву

Я бачу їх. Заломами поволі
Вони сповзаються, за шляхом шлях,
В розлогих і закурених полях
Там, де стрункі шикуються

З білявих хмар, із шовкових запон
Дивився місяць на стерню і поле;
Низами мла стелила довгі поли
І сяяв церкви вирізний картон.

Степ розповзавсь без міри й перепон,
Над ним

Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш
Над сірими і ржавими ярами —
Ми їх пили маленькими ковтками,
Бо знали ми: півмісяць буде наш.

З далеких гін, де море і Сиваш,
Вітри

(Спогад)

Був серпень, ніч; розбитий Фаетон
Жалібно поринав у вогкість яру;
Цвіли над обрієм огні Стожару,
І лівим боком сходив Оріон.

Ось журавля скрипучий довгий

Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.

Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і

Марк Твен

Безвусі бороди, штани картаті,
Глибока, бистра і мутна ріка
І лоцманів фантазія легка
Про чудеса на кожнім “перекаті”.

А байки, байки! Як у нашім

С.Лагерлеф

І
Скрипаль і крамар із метких селян
Купив маєток, озеро і рудні,
І білий дім в околиці безлюдній
На острові зарослім — Мункгюттан.

Минули роки.