Микола Зеров

ІІІ

П.Є.Горянському

Минають дні, і роки, і події;
Росте, і множиться, і мре зело.
Що сіялось, те нині зеленіє,
А що цвіло, те нині одцвіло.
Отак і наше

О! Нас давно не видно на кону.
Закохані у тишину робітні,
Ми стали скромні, стали непомітні,
Скупі на жест і мову запальну.

Але не кидаймо свого “клену!”
Тим давнім дням

А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?

Тут теплий Олексій іще іскриться зрана,
Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок,
І струмні талих вод до торф’яних річок

Франческо Петрарка

CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,
Чи в літнім вітерці зашепчуть дерева,
Чи лепетливих вод гармонія жива
Сюди до берега зеленого

Жоакен дю Белле

І
Мов Берецінтія, у повозі святім,
Мурами вінчана, оточена юрбою
Богів, дітей своїх — і ти була такою,
Державо із держав у розцвіті своїм!

Чи

Жоакен дю Белле

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні

П’єр Ронсар

І
Покинь неволі дім і землю фараона,
Ходім, де серед скель синіє Іордан,
Покинь для мене двір, облудну фальш рум’ян,
Свій спів сирен, своїх Цірцей

Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.

Він народивсь

Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.

Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться

Ішов додому, цукор ніс пайковий
І думав про гіркий щоденний труд…
Разком огнів світився Голлівуд
У чарах новорічної обнови.

Скрізь шаруділо: радий і святковий,
Настріть

Весною віє запашна кімната,
Дзвенить розмова і парує чай.
Віддайся їм і в серце не пускай
Щемливих забобонів Полікрата.

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане

Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали мені, старому,
Вдягали в ддовгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад.

Я зір будив — обводив кругогляд
І відчував крізь

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори,

Все те — тріумф усталеного ладу:
Всякдень стрівати на річнім кругу
Безвладну руку, зачіску тугу
І господиню втомлену, нераду.

Так невідхильно повів листопаду
До нас

Poor Yorick! У ласкавий листопад
В широкім шумнім вітровім пориві
Побачить очі тоскні та гнівливі,
Немовби вістря невідбійних шпад.

І слів марудних, і нудних тирад
В собі

— Дарма твій гнів, дарма твої докори,
Пуста твоя убога pruderie,
Бо бачу світло тої я зорі,
Що кажеш ти , о мудрий гострозоре!

Як ти, люблю я фільтри і затвори,
Ці шнуром

І
Ріка в зелених плавнях, жвавий порт,
Герби і судна всіх держав і націй;
Ведуть угору нас ряди акацій,
Нудний, звичайний степовий ескорт.

Ось біле місто нас взяло на

Цей сон на яві ніби бачив я:
Нараз потухли шуми пароплавні,
Лиш очерет, та ясновербні плавні,
Та многовода дужа течія.

Країно див загублена моя,
Я знав тебе у дні щасливі,

Я слухаю: “Єдиний він, баштан —
Ще зброя нам на голод і на злидні.
День ясний там і вечори погідні,
Та вранці роси, холод і туман”.

Я думаю: крізь степовий бур’ян,
Крізь

Ти надто любиш спів дзвінкоголосий
Минулих днів і показних епох,
Слід половецький, що давно заглох,
Книжок старинних пертлілі стоси.

Невже тобі байдужі наші троси
І неших