Микола Вінграновський

Чорніє повітря… Шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.

І, тихий туман пригорнувши до себе,
Вечеряє

Грім грому, блискіток аркани,
І ядра хмар, корогви неба змерклі.
Тремтять з відбитими ногами і руками
Козацькі черепи під Берестечком в церкві.

Тремтять козацькі черепи в

На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.

І падає в ставки ночами п’яне небо, —
Де

Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не

На срібнім березі Дніпра
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної

Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито,

Над гаєм хмара руку простягає
І гається, і гається над гаєм.
Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,
Де дітись Їй у небі понад гаєм.

А з переяру, з того переяр’я
Ліщина дивиться

Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось, причинилось,
Заплакало і — никма утекло
Чорняве полум’я з печальними очима.

До телефону — він його не бачив.
Хоч

Із океанами, полями і стодолами,
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!..

Кривавий мій! Могилистий!

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі. попіл салом і в салу.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села

Кого я так люблю? люблю тільки тебе,
Рука моя в твоїй руці співає,
І погляд твій в душі моїй цвіте
Тим квітом, імені якому ще не знаю.

Не знала я, що голосом твоїм
Усе на

Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба

Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,

І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь,

Мені привиділось затемнення Землі:
Водневих бомб чорнолетючі зграї,
І людство, скорчене у попелястій млі,
І хмари, як папір, горять у небокраї.

Кричить Америка, і Африка

На ясні зорі і на чисті води
Ми кажемо, ми скажемо ізнов:
У просторі віків, любові і свободи
Народ — Віки, Свобода і Любов.

На ясну зорю і на чисту воду
В благословенний

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива — то було б

Півпуда бринзи і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані…
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й помирати тут мені.

Напечемо солодкої цибулі,
Із підчеревини

Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь

Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія

Води із очерету хлюпавиця,
І місяця над очеретом ріг,
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця,
Та неба сонь, та синя сонь доріг…
Я не поквапився. Я знаю ціну крові.
Ні, я не тон, хто