Микола Вінграновський

До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Коле осінь золоторога
Теплі лапи сумних журавлів.
В зачарованій млі на ріллі
Розверсталася сива дорога…
До порога моєї

Дружиною мені приснились ви,
Ми з вами ідемо, побравшися за руки,
Ми з вами вдвох, любове моя вічна,
Ми з вами ідемо дорогою старою,
Дорогою старою, по дорозі,
І болі не болять

Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі. попіл салом і в салу.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села

За віком вік — до Курської дуги.
Від пірамід — до атомної згуби.
Завіса! Все, товариші боги!
Мені не смішно. В мене змерзли губи.

Комедія закінчена. Амінь!
Небесний дзвін

Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба

В той день були мої найближчі друзі,
Вони прийшли до мене на світанні
І підняли на зустріч з Рафаелем.
Із Мікеланджело, Джорджоне, Тіціаном…

П’ятнадцять залів встало перед

На срібнім березі Дніпра
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної

Мені привиділось затемнення Землі:
Водневих бомб чорнолетючі зграї,
І людство, скорчене у попелястій млі,
І хмари, як папір, горять у небокраї.

Кричить Америка, і Африка

Дитиноньку мені носить,
Тихо плаче в ночі.
Білий ранок рушник носить,
Витирає очі.

Витирає і не каже,
Що сказати має.
Де присяде, де приляже,
Очі

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами

На ясні зорі і на чисті води
Ми кажемо, ми скажемо ізнов:
У просторі віків, любові і свободи
Народ — Віки, Свобода і Любов.

На ясну зорю і на чисту воду
В благословенний

Над гаєм хмара руку простягає
І гається, і гається над гаєм.
Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,
Де дітись Їй у небі понад гаєм.

А з переяру, з того переяр’я
Ліщина дивиться

Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком,

Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі

Кого я так люблю? люблю тільки тебе,
Рука моя в твоїй руці співає,
І погляд твій в душі моїй цвіте
Тим квітом, імені якому ще не знаю.

Не знала я, що голосом твоїм
Усе на

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито,

Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я

Димить стерня над синіми ярами,
Ряхтить між кленами рожева далина —
І полином надихавшись сповна,
Встає зоря вечірня з полина…

Кого мені — в розхристаному полі?
Тут серце

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла —
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив,