Микола Вінграновський

І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю…

Т. Шевченко

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,
Коли темно траві і нічого не видно мені,
В ніч кам’яну, коли темно надії й

Тут я запишу письмо своє БАМу на проголодь часу.
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте.
Чоботи й мар, комарі реактивні і світло велике.
— Не обійду вас усіх, — каже

З Пушкіна

Духовним присмерком жахливим
Гнітився я, йдучи один.
І з Серафимом шестикрилим
Зустрівся в плинності годин.
Ступили крок, ступили другий,
І наші

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла —
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив,

Так треба. Повернень — доволі!
Не треба. Даремно.
Недолі потреба?
Напевно, недолі…

Недолі, напевне, потреба? Недолі?
Даремно!
Не треба! Доволі
Повернень! Так треба.

О. Довженку

Над безоднею світу багряна скала
Стоїть і хитається в хмарах синіх.
На білому тлі золотого стола
Відбилися пера стальні і гусині…

Там Пушкін під

Заколисує вітер ліс,
Його душу наповнює снами.
А над нами — Чумацький Віз,
Без волів і коліс над нами.

У тім Возі мій прадід спить:
Коли місяць обійде небо, —
Йде до

Хто розцвів, хто розцвів —
запитало.
Я розцвів, я розцвів —
відказало.
Хто помер, хто помер —
запитало.
Я помер, я помер —
відказало.
Що ж таке, що ж таке

Не ти сидів тут, богом битий,
Не ти орав слізьми Орю,
Тут цар сидів, очима бликав,
Царі отут ноздря в ноздрю.

Сиділи, шевкали з Раїма,
Ловили бліх — піски й

Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не

Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б,

Димить стерня над синіми ярами,
Ряхтить між кленами рожева далина —
І полином надихавшись сповна,
Встає зоря вечірня з полина…

Кого мені — в розхристаному полі?
Тут серце

Пристою коло тебе і візьму
Ту вогнелику пам’ять незабуту:
Переведу на слово, на тасьму,
На руку ту, що нас веде за руку.

Гірка моя прискорена любов:
На світі Севастополів

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на

Дружиною мені приснились ви,
Ми з вами ідемо, побравшися за руки,
Ми з вами вдвох, любове моя вічна,
Ми з вами ідемо дорогою старою,
Дорогою старою, по дорозі,
І болі не болять

1
Люблю я думать. Я люблю
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням,
Нести в твій дім

Пам’яті Василя Симоненка

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з

Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі

Відпахла липа, білим цвітом злита,
І з літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав…
Ще пахне хвиля яблуком і тілом,
І сушить голову за

Дитиноньку мені носить,
Тихо плаче в ночі.
Білий ранок рушник носить,
Витирає очі.

Витирає і не каже,
Що сказати має.
Де присяде, де приляже,
Очі