Микола Вінграновський

Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я

Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б,

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива — то було б

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на

Води із очерету хлюпавиця,
І місяця над очеретом ріг,
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця,
Та неба сонь, та синя сонь доріг…
Я не поквапився. Я знаю ціну крові.
Ні, я не тон, хто

Заколисує вітер ліс,
Його душу наповнює снами.
А над нами — Чумацький Віз,
Без волів і коліс над нами.

У тім Возі мій прадід спить:
Коли місяць обійде небо, —
Йде до

Присвячую Корольову

З-поза чого, з далекого незгоддя, —
Заснув у глині шумерійський серп, —
Дорогою століть в очах мого народу
Іде на вітрі чорноплечий

Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не

Пристою коло тебе і візьму
Ту вогнелику пам’ять незабуту:
Переведу на слово, на тасьму,
На руку ту, що нас веде за руку.

Гірка моя прискорена любов:
На світі Севастополів

Хто розцвів, хто розцвів —
запитало.
Я розцвів, я розцвів —
відказало.
Хто помер, хто помер —
запитало.
Я помер, я помер —
відказало.
Що ж таке, що ж таке

Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось, причинилось,
Заплакало і — никма утекло
Чорняве полум’я з печальними очима.

До телефону — він його не бачив.
Хоч

Тут я запишу письмо своє БАМу на проголодь часу.
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте.
Чоботи й мар, комарі реактивні і світло велике.
— Не обійду вас усіх, — каже

В той день були мої найближчі друзі,
Вони прийшли до мене на світанні
І підняли на зустріч з Рафаелем.
Із Мікеланджело, Джорджоне, Тіціаном…

П’ятнадцять залів встало перед

Не в кам’яній, не в дерев’яній ері —
Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій,
У плоті вогненній з’являюся тобі.
Я — Сонця син. Творець Землі і

На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні лету літака, ні шурхотіння

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі. попіл салом і в салу.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села

Коло тебенько я — дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.

Зірно каже собі про дощ,
Про краплину малу на ньому,
Про

Поснули — сплять оса з осиною,
Змерз чорний кетяг бузини,
І літня хмара під осінньою
Плечем біліє край зими.

На прихололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха

Що сама тоненька, як бриндуша,
Бистроцвітна, як бриндуша, теж…
Придушила душу й далі душиш,
Дихать мені, диху не даєш-

Мало тобі, бачиш, тобі мало
Рук моїх німих і не німих