Микола Устиянович

Шумить вітер долами,
Сухим вітром іграє,
А над Дністра водами
Дитя цвіту шукає.

Шумить буря студена,
Гудить ворон і кряче,
А на полі дитина
Глядить весни і

Когда-сь ся пращала,
То-сь так ми казала:
«Мій милий, як сонце спічне
І взійдуть звіздочки,
Позвідай зірочки,
Чом личко блідніє моє.

Вона ти розв’яже,
Вона тобі

Казка

Над потоком луг,
А на лузі плуг,
А сестриця борона
Обід йому винесла,
І сперлася на чепіги,
Наїжила зуби з пихи,
Задерла ніс до гори
І ну ж ся

Як сонце западе, і вечір замріє,
І птичка вколишесь під тихим листом,
І зірки засвітять, і луна розтліє,
І все до спочинку складеся кругом,
Я, бідна, думаю і нуджу собою.
До

Чи в Бескидах хмароломи,
Чи пороги крають громи,
Чи потрясся небозвід?
Ні в Бескидах хмароломи,
Ні пороги крають громи,
Олег двигнув Русь в похід.

Новгородці,

Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам’ять

Кому язик свій, своя земля мила.
Тот жалям нашим не подивує.

Три яри-м глядав, ожидав три яри,
Чи яка цвітка

Перемишляни, Володаря діти!
Краснії щепи винниці Івана!
Для вас збирає золотії квіти
Мати Галича, столиця Романа.
На вас глядіють Трембовлі розломи,
Земля Василька, героя

Господи боже! Що жебрак має
На тій широкій, багатій землиці?
Ні му весноньки надія світає,
Ні колос літом в золотій пшениці;
Ні ему свята, ні єму неділі,
Ні великодня, ні

Над річкою над Опором
Долина зацвіла,
Біля річки на долині
Самотня могила.

Над могилов Бескид гордий
Недвижимо чає
І, мов дитя, раменами
Курган обнимає.

А

І передше сльози плили,
І передше ллялась кров,
І передше стоси тліли,
А на стоси йшла любов.

І передше лють стинала
В лід грудей гарячий стон,
І передше тернь

«Ей мати, мати, не пести так сина!
Бідна на світі пещена дитина.
Бо світ не батько, а судьба не ненька,
Не здержить бурі билина м’ягенька», –
Казали люди, говорили

Чим провинила ти, що в твоїм оку
Узрів я мій небесний світ?
Чим провинила ти, що рік по року
Мені спокою більше ніт?

Що за тобою неводом скитаю,
Як тінь блудна в лучах

1
Галилей море свій хребет згинає,
Там син Маріїн берегом іде,
Рибарів простих к собі прикликає
І сіть небесну в руки подає.
За Первозваним і Петром в покорі
Молодець

Витай, дівице, витай, сонця доню,
На мрачнім нашім сльозавім підсонню!
Тебе бог вислав в оній добі щасній,
Як старий Ной в радості прекрасній
Наново землю поцілував мило,
Бо ся

Цить, цить, думко! вітрець віє
Десь з запада, з-над Дунай,
Що аж душа веселіє,
Як літісь в день третій мая.

А вітер тот хмари гонить,
Чисте небо відслоняє;
Ще лиш хвильку,

Гей, браття опришки! Долийте горівки,
До ватри прикиньте ще дров;
Настрійте ми горло голоском сопівки,
А я вам співати готов.

Безпечні-смо, доки земля єсть зелена
І листям

Стоїть дівча в полі,
Стоїть, глядить, плаче,
А летять соколи,
І ворон десь кряче.

А в даль ген дівочі
Видивились очі,
А здаля від моря
Летять птиці горя.

«Гей

Хто, як Ти, велій, всемогущий Боже!
Ти одним словом воздвиг з пітьми світ,
Твій престол – небо, а земля підноже,
Ти отець всьому, тобі рода ніт.

В твоїй долоні плаває

Раз ся пчоли вироіли,
Но бідні без матки;
Однак вірно позносили
Добиток і статки,
Що дістали в віні
По своїй родині,
Вся зо всім
В новий дім.

Й зачали

Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод, плине ту час,
Свобідно, шумно, весело.

З верха наверх, а з бору в бір
З легкою в серці, думкою,
В чересі