Микола Петренко

Їдеш – ти сам у трамваї. А це
Ліпше, ніж мчати у власній кареті:
Вікна розчахнуті, вітер в лице,
Сам Президент на бігборднім портреті –
Заздро й привітно всміхнувся: –

…Це ти? – ім’я прошепочу,
Неначе в мороці щезну…
Це ти надсилаєш порчу
На душу мою бентежну?..

…Десь півні, десь півні треті,
Коли ще той дзвін пролине… –
…Щоб я на пухкій

Надійде час – і щастя промине,
Воно уже здає непевні чати:
Ця жінка так боялася мене,
Що навіть не хотіла відпускати.
Вона сказала: «Підеш – я помру!..»
Було це трохи дивно і

Камінь лежить у глибокій долині –
Там, де стежина берегом в’ється.
Ти запитаєш, як мені нині? –
Камінь здригнеться.

Ти прочитаєш врубаний напис:
Де завернути вліво чи

Читаючи Тодося Осьмачку

Це країна, де груди роздерті,
Де усе наяву, на виду:
Бійсь її, більше власної смерті,
Полюби, як ворожу біду.

Тут би велетням жити, тут

Творцям кінопоеми “Захар Беркут”

Ми всі впадем на полі брані,
Ні, ми не в пелюшках помрем.
Тебе ж сьогодні на аркані
В татарський поженуть гарем.

Роздерта вишита

Гостював я тоді у сфері,
Де рікою вино текло.
І пили те вино Сальєрі,
І багато їх там було.
Вони входили, повні емоції,
Посміхалися за столом,
Один одного звали

Холодно в серці, а в помислах розгардіяш,
Сумніви точать: ти молишся – може, не в пору?
Це була ніч, коли нечисть пливла на шабаш,
Чорним потоком – навспак, на ту Лису Гору.

В

Час пливе – та однак не минає
Біля серця гадюча жура:
Чуєш, брате: Дніпро висихає!
Ще рік-два – і не буде Дніпра!..

Ще рік-два – і розверзнеться згуба,
Розгуляється ґвалтом

Геть же слова про смиренну покору –
Хай їх полуденним громом розтроще!
Брате, ходім на Чернечу Гору,
.Брате, ходім на Тарасову прощу.

Ми там бували і часто й не

Це чого я смутку повен?
Це чого мені тривога?
Раз прослалася дорога –
То збудуймо срібен човен!

Срібен човен, злотні весла,
Шовком вишиті вітрила:
Мрія обшири

Така вже неміч – задушив би кляту,
Та ще під сон читав Сковороду…
Учителю, позич свою лопату –
Чень, є ще місце в Божому саду.

Сорочка біла, дошка гемблювата,
Ще свічку в

Ніч така: травинками колише.
Темно так – а я куди дивлюсь?
Ніч така – у ній аж надмір тиші,
Чутно й те, що мовлене комусь.
Чи й іще немовлене – а чути,
Як молитву росної

Серце моє, ти у шовковій торбі,
Ти наче герб на святих знаменах:
Серце, ти ж маєш турбот по горло:
Гониш та й гониш крівцю по венах.

Так, ти було і свавільним і диким,
Правди

Що час відважить терезами –
Ніхто, ніхто того не зна…
А хто то там, під образами,
Така погідна і ясна?

Ну хто то, справді? Ні, не мати:
Вона десь верга трудодні…
Я

За три тисячі земель,
Під квітінням небозводу –
Нивка, грядка конопель,
Там он, при кінці городу.

Вже далеко за весну,
Царство літа молодого –
Я притишений

Що зі мною: небо без блакиті,
Перепони зводяться сторчма… –
Наче я блукаю в лабіринті,
А із нього виходу нема.

Тьма доріг – і це непояснимо,
Густо – терновище край

Сниться, що я не вдома:
Хащі чужинних міст…
Сутність моя зникома –
В храмі чортівськім гість.

Сниться: хула ворожа,
Гаєрський сміх луна;
Сниться, що я не

Травневий день – а морозно чомусь,
Неначе й тут себе шукає вічність:
Ось тінь чиясь – я з нею обнімусь,
Мені набридли самота і відчай.

Ось так – плече, ось так – плече в

У баби Насті сорок три напасті,
А ще ж недавно наче дзвін гула…
А нині, гей – ловіте бабу Настю,
Бо ж це вона з лікарні утекла.

Порахували: це важка недуга,
Задорога, сама не