Микола Петренко

З невбитого ведмедя шкуру куплю
На шубу голому королю!..

Бурчав язик ночами й днями:
Йому, бач, тісно за зубами,
А він би научив, як жить!..
Вільніше стало язикові,
Як зуби вибили Грицькові.
То що ж язик тепер?
Мовчить…

Кажуть: вродилося все від любові.
Істині цій ми повірить готові,
Тільки — що істина скаже сама?
Істина каже: «В цім правди нема.
Зважте лишень, мудреці безголові:
З чого от я

— Хто друг твій — скажи, не лукавлячи, нам,
І ми тобі скажемо, хто ти є сам…
Іуда розцвів, мов наївся халви:
— Мій друг — це Христос. Певно ж, знаєте ви!..

Голова — за розмір шістдесятий,
Шапку — й ту нелегко підібрати.

Ну, а тут вінок дарує слава;
Замалий віночок, звісна справа.

Тисне, клятий, що тут говорити!..
Може, дать

Готувалися банкети — пріла каша в казанах,
Гори риби, гори м’яса на застелених столах.

Вина в бочках і баклагах, вина в ящиках довкруг:
Хоч гостей якийсь десяток — та стонадцять

Йде сватів, напевне, більш ніж досить.
Донька ж всім підносить гарбуза.
— Схаменися вже! — матуся просить, —
Не впирайся, ніби та коза!

Ну яких іще б ти забажала?.. —
Скрушно

Ну що це ви вродили, пробі?
Він смерті ждав іще в утробі:
Допоки підписи збирали,
Узгоджували, утрясали,
Печатками штемпелювали,
Допоки пробивали в план,
Перебирались крізь

Всі варіанти я обмізкував можливі —
Одне виходить: як не поверни, —
Аби купить труси (у кооперативі),
То треба перед тим продать штани…

Крик, ланка, лемент, брязкіт, дзвін
Завівсь директор наш від ранку.
І так весь день безперестанку.
Вже нащо робот — тільки й він
П’є в закамарку валер’янку…

— Помер Охрім…
— Господь з тобою!..
Притьмом од чого вмерти б мав?!
— Та, бач, з утробою одною
На двох весіллях побував.
— Не вірю, щоб помер із того:
Він в інституті

Усе — немов під чорним кодом,
Що новина — то й переляк:
Зіткнувся потяг з теплоходом,
В автобус врізався літак.

Ні, навпаки: то сам автобус —
В «підводку», з атомним

Жінка стіл заставила гоже,
А він сидить, їсти не може,
На страви припасені погляда:
— Не можу їсти, — каже, — біда…
Не можу їсти, і не проси,
Ні редьки з медом, ні

Для убогих доля — наче тітка,
Все ж таки й вони — при божій ласці:
Переспала з євнухом сирітка —
Та й колише «лялечку» в запасці…

«Ні, не знайти у цім розгадок!.. —
Шкребе потилицю софіст: —
Чим більше в тінь, у закамарок —
Чомусь тим більше… «теплих» місць».

Гарно, гарно влаштувався зять
За плечима тестя дорогого:
Прохолода — божа благодать,
Хоч містечко й тепле, як до того…

Ти думав: живеш на цім світі самотній,
Ні рідних, ні друзів у тебе нема…
Дивак ти!
Та друзів у тебе з півсотні,
А родичів — родичів більше ніж тьма:
Сім тіток, шість вуйків,

В сонячну липневу пору,
Влад примірюючи кроки,
Йшов Панько з роботи
Поруч
Із начальником високим.

Йшов із Ними — як на святої
Не балакав — тільки такав,
І раптово —

Дикий берест за селом,
Дикий берест із дуплом.
За селом шумлять вітри:
Дикий бересте, помри!

Дикий берест – а в дуплі
Дикі болі та жалі,
Та іще в трухлизні тій –
Дикі

Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?
Ще трохи – чуєш: зоряні світи…
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.

Уже брунькує в даль зухвала