Микола Хвильовий

І
В темно-синю ніч
Ми по драбині на спис.
Наша струмоч’я річ
З нами на зоряний віз.
Вітер в оглоблі хмар,
Місяця ріг — дуга,
Грім один удар —
О буревіє,

Обгризли дерева за повіткою коні,
Гаряче дмуха вітер в степ,
Кублиться по шляхах і по оселях стогін —
Жах росте.

А сонце нагартовані язики гостре,
А сонце в рослину

…То диму молоко душа на жито точить,
З телячих стійл йдемо в шатро сталевих днів,
Маячить шлях один й не підуть наші очі
Ловити злота цвіт, блукати по стерні.

Бузок дзеленькотів

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.
Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І

Там, де вітер
Лепетень
По підметах спорохнялих,
Коливались
Златовіти –
Йшов новітній день!
Гей! Сідаймо всі на релі –
Гайдабурити гайда!..
Морок, смуток? Я веселий

Які простори
— Буревій!
Іде із лісу
— Буревій!
І сосни на узліссі стогнуть.
Рішуча ніч — і буде морок,
і упаде на груди стріл,
і відгукнуться Трансільванські

Мороз у зорях блимав
безкольорово —
…сон.
Співали сани на путі
Сріблясту пісню про сніги.
Співали сани на путі.
І сни далекі (сни весни)…
і снилась осінь у

Цок! Цок! по цвяшках
На підошві стежки дві —
Це я вам —
Чобітки.

Не дивіться, що я плюну,
Розітру, як скло блищить.
А який, який я юний
В цю веселу мить.

Аж по

На мінори розсипалась мряка,
І летить з осики лист,
Але серце моє не заклякло,
Не замовкло, бо я — комуніст.

І іду я дорогою, вітром,
На долоні у мене зоря,
Завтра маю

Стовп… Стовпи…
Кабель переплітається над землею.
Переплітається.
Шлях,
Брук,
Гук.
Ідемо і шукаємо щастя
Голубиного,
Навіть місяць

Слово «повстання» таємне
Чув я, як в тирсі давно
Вечір збентежений темний
Скиглив повстання зерном.

В грудях моїх зростала
Хвиля бурхлива — живець,
Подих скорботи

Прийде сюди холодна, вечірня,
де метелить, метелить одуванчика пух,
і запахне пожаром далеким загірним,
і тебе я згадаю на возі, в степу.
Упаду, упаду в розпуці на роси,

І
Напередодні злив
сумніву голубого
на кучері весни
я голову
кладу.
Хто не погас на зоряну дорогу,
а каравели дум
в пустелю не веде?

Ах, пам’ятаю я
—

Греби, весляре, на верхів’я!
Король-весляре, на верхів’я!
В люстерці гроз,
в люстерці снів,
в люстерці гроз безмежних.
Король-весляре, гей, блисни
в люстерці гроз

Під пахвою у мене скло
Тихесенько дзвенить у скриньці,
Дивлюсь — на обрію веслом
Зоря гребе у східній криці.

Дружок мій любий — діамант —
З кишені блузи щулить око,
Ох,

Безмежно журнії оселі,
Ваш пильний погляд на красу
У пісні навіть і веселій
Ранений сховує лосунь.

Яка то скорбна далечінь,
Коли у присмерки під тином
Натхненні діви й

Посьолок на горі, а там — завод сизий.
На серці пелюстки так тепло-тепло: мак.
Вже одцвірінькав птах свої жагучі меси —
За обрієм зима.
За обрієм зима, а лебедині крила…
Не

На кучугурах минулого
Повстав спогад — сонячний промінь,
Задзвенів крик у повітрі фістулою,
І похмурились золоті брови.

То не крики я чую, а зойк…
Ах, лани, зблідлі до

На вулиці свято —
у вікнах дівчата
з хлопцями заводськими
ще й за рученьки взялись.

— Ой куди ж ми йдемо,
парубки кремезні?
— У завод! У завод!
— Ой хотілось,