Марія Познанська

Ще по ярах біліє сніг
І спить озимина,
Та вже з гори струмок побіг, –
До нас прийшла весна.

Землі торкнулася крилом –
Промінням золотим,
І враз повіяло теплом
Над

Ой у лісі лист зів’яв!
Білий сніг у лісі впав
На дубочки молоденькі,
На ялинки зелененькі.

Притрусив сніг доріжки,
Всі горбочки, моріжки.
Біло-біло в лісі стало —

Правда ж, мамо, я великий?
Сам взуваю черевики,
Зашнуровую шнурочки,
Сам вбираюся в сорочку,
Сам лице і руки мию,
Сам зачісуватися вмію,
I не плачу я ніколи…
Скоро вже

На стрункій високій ніжці
Біля річки на лужку,
У хустинці-білосніжці
Стрів я квітоньку таку.
Ясним оком жовтуватим
Усміхалася мені.
Я хотів її зірвати,
А бджола сказала:

Сипнула зима наостанку
Сніжинки свої крижані…
Раніше приходять світанки,
Зробилися довшими дні.
А сонечко дужче пригріло, —
Сніжинки розтанули вмить.
…Надворі уже

Уже і вересню кінець,
Настали дні холодні,
До нас, я чула, морозець
Прийде вночі сьогодні.

Впаде на луки, на гаї,
Побілить лист на вишні…
Погасить сонечка мої —
В

– Всьому свій час! – почула я від мами.
…Була зима з глибокими снігами,
Та сонечко сніги ті розтопило,
Тепер поглянь: весна настала мила!
– Ось бачиш ти, – почула я від мами,

Чорна злива стояла стіною:
Страшно й сумно було в тій порі!
Та усмішкою ніжноясною
Засміялась Веселка вгорі.

Затремтіла у розпачі злива —
І розсипалась чорна імла…
А

Щоб ти був щасливий, — тобі заповім:
Люби Батьківщину всім серцем своїм!
Найбільше у світі люби ти її!
Є інші держави, є інші краї —
А рідна Вітчизна у світі одна,
Для тебе,

Із зеленої сорочки,
Що зіткав весною гай,
Білі дивляться дзвіночки.
Як зовуть їх – угадай!
Це конвалії у гаї
На галявині цвітуть.
І ніде, ніде немає
Кращих квіточок,

Спасибі людям, що зростили ліс:
за всі дуби, ялини в пишнім гіллі
і за красу отих зелених кіс,
в яких стоять гнучкі берізки білі.

Коли б не ліс, не знали б ми про те,
що є

Ось калина над рікою:
Віти стелить по воді.
Хто це щедрою рукою
Їй намистечко надів?
Червонясте, променисте –
Розцвітає, як вогні…
Дай хоч трішечки намиста,
Калинонько,

Я – перша квіточка весни,
Я – пролісковий цвіт,
Я пережив зимові сни
І знов родивсь на світ.
У мене очі голубі,
Такі, як неба синь.
Росту між кленів і дубів,
Люблю і

Сипнула зима наостанку
Сніжинки свої крижані…
Раніше приходять світанки,
Зробилися довшими дні.
А сонечко дужче пригріло, —
Сніжинки розтанули вмить.
…Надворі уже

Осінь наша, осінь –
Золота година,
Неба ясна просинь,
Пісня журавлина
Бабиного літа
Довгі, білі коси…
І дорослі й діти
Люблять тебе, осінь.

Та не тільки

…Сніг січе безперестанку
– Січень трудиться ізранку!
І мороз не угаває –
Коле голками в лице…
Та ніхто з нас не зважає
Ані трішечки на це!
Ми гартуємося змалку,
І

Гей, розлилась по селу і по місту
Повінь зелена з зеленого листу!

Наче у річці весняна вода,
Грає, вирує верба молода.

Зашумували на вулиці клени, –
Вулиця тоне у листі

Спи, моє миле малятко!
Нічка надходить уже.
Знай, на кордоні твій татко
Спокій тобі береже.

Ти ось лежиш у постелі,
В хаті добро і тепло.
Татко в вушанці, в

Вiтер, вiтер пустотливий
Залетiв до нас у сад,
Оббиває грушi, сливи,
Трусить яблунi пiдряд.

I хустиночку в Марусi
На голiвцi розв’язав.
Свиснув дiвчинцi у вусi
I

Ми в небі народилися,
Сніжиночки малі,
А нині ми спустилися
До рідної землі.

Веселими, грайливими
Літаєм навкруги
І стелем білі килими
На поле, на луги.
Хай