Марія Познанська

Він взимі останній, діти, –
Місяць лютий кожен зна…
Хоч морозний і сердитий,
Та за ним іде весна.

В небо глянеш – мружиш очі:
Сяють промені ясні!
Покоротшали вже

Ми дуже любим весь наш край,
І любим Україну,
Її лани, зелений гай,
В саду — рясну калину.
Там соловейко навесні
Співає між гілками:
Та й ми співаємо пісні –
Змагається

Аж гнеться калина від співу дзвінкого!
Це хто там співає? Не видно нікого.
Погляньте пильніш у калину рясну:
Ото соловейко стрічає весну.

Щебече, витьохкує, срібно

Густо сніжок на поля.
Нас веселить він і радує –
Щедрою буде земля.
Впору нап’ються водицею
Рідні колгоспні лани.
і золотою пшеницею
Літо прославлять вони!

Тихо, тихо сніг іде,
Білий сніг, лапатий:
Ми у двір скоріш підем,
Візьмемо лопати.

Ми прокинем зранку
Стежку біля ґанку,
Вийде мама з хати
І почне питати:
— Хто ж

Зелен-гай і синя річка
стали темними, як нічка,
стихла вся земля.
Вітер трави не колише,
задрімали, сплять у тиші
луки і поля.

Раптом в небі,
там, де хмари,
хтось

За Батьківщину у боях вмирали
Однаково — дорослі і малі…
За довгі роки ще не розшукали
Усіх могил солдатських на землі.

Розкидані вони у чистім полі,
Десь при дорозі, у

Це хто курличе уночі
І на самім світанку?
Летять журавликів ключі,
Виспівують веснянку:

– Курли-курли, курли-курли!
Щасливі та веселі,
Ми знову в край наш прибули
До

Спи, моя мамо. Спи, моя мила.
Постіль тобі я давно постелила.
Знала, прийдеш ти з роботи в утомі.
Хочу, щоб тихо було в нашім домі.

Навіть Мурку не дозволю мурчати,
Хай він

Журавлі летять, курличуть,
Шлють останнє “прощавай!”
Літечко з собою кличуть,
Забирають в теплий край.

Ой, як жалко мені літа
І журавликів моїх!
Та не буду я

У садочку «Колосочку»,
В сонячному залі,
Мов лебідки, у таночку —
Дві маленькі Галі.
В білих платтях балерини
І нарядні, й модні.

Це ж у Кості іменини —
Шість йому

В колгоспнім парку, де ялини,
Де тихо віє вітерець —
Стоїть у сонячнім промінні
Із бронзи вилитий боєць.
Поглянь: це пам’ятник солдатам.
Ось їх могила у вінках.
До неї ми

Сам я планера майструю,
Краю дощечки малі.
А зросту, то помандрую
У космічнім кораблі.

Вище Місяця полину,
Долечу аж до зірок.
Та назавжди не покину
Наше поле і

По селу летіла звістка,
Чули навіть і малі:
Новосельці їдуть з міста,—
Будуть жить у нас в селі!

Їм будинки збудували
Ще торік в колгоспі в нас.
Новосельців ми

Вийшли ми у «Колосочку»
Подивитись на грядки:
На городі, як віночки,
Зеленіють буряки.

Все зійшло: картопля, соя,
Редька, сонях, кавуни…
Гострі сапки — наша

Поле прокидається
Вранці на зорі,—
Колос наливається
О такій порі,

Жайворон здіймається
У небесну вись:
— Колос наливається,

Сонце, подивись!

Сонце

А чому так радо сяють
Оченята у міалих?
Бо сьогодні — День врожаю:
Коровай гостює в нихі

Він шишкатий і рум’яний
Ліг ва шитий рушничок.
А на тому короваї —
Солі білої

Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця.
А за пшеницею – нижче, в долині –
Льон розцвітає – мов оченьки сині!
Полем-долиною йдеш ти у ланку…
Спи, моя мамо, до ранку!

Сідайте, діти, у гурті:
Зустрілися ми знову!
Про славні руки золоті
Я поведу розмову.

Ті руки звичні до землі,
Будують, вміють шити…
Ми часто бачим мозолі
На їх

В золотій хустинці
Дорогі гостинці
Червень нам приніс.
Гляньте, як суниці
В лісі на травиці
Розсипає скрізь!
Налилися вишні
Соковиті, пишні.
Пшениці