Максим Рильський

Любов чи ні — не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна.

Колись було — чи снилось…
Забулось — чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське

Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих, – рідна мова,
Вишневих ніжних пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Цареві

Немає гірш, як буть собі нудним:
Не гіркість яду — кислощі цитрини,
Не розмахи в оркестрі огнянім,
А квиління фальшиве мандолини.

Огонь пройшов, і залишився дим,
Про бурю

Прив’язано човен до темного коріння.
Замокли сухарі, і цукор одмокрів.
І згорбились тіла завзятих мандрівців:
Од бурі гнеться так смутна лоза осіння.

То, друзі, не біда!

За стінами холодна віє ніч;
Огонь то згасне, то засяє знову…
Ах, так давно я чув людськую річ,
Що вже й забув земну, звичайну мову.

А знаєш що? І там, поміж людьми,
Та сама

Шаліє вихор полум’я і змори:
Коза, та бубон, та циганський стрій.
П’єр Гренгуар, високий і худий,
Уже забув містерії і хори.

Реве юрба, мов різнобарвний рій:
Пани, старці,

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим.

Люблю тебе, бо ти чужа коханню,
Бо ти мені

В глибокому затоні,
Далеко од людей
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей.

В глибокому затоні
Води зелений тон,
І відблиски червоні
Спадають на затон.

Тут —

В високій келії, самотно-таємничій,
Де тіні вічнії спинились у кутках,
Сиджу за книгою. Ніхто мене не кличе,
І до людей давно уже згубив я шлях.

Рядами гордими,

Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке там біса горе,
Коли серця у нас живі?

Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний…
Це все було в якійсь

Несіть богам дари! Прозорий мед несіть,
Що пахне гречкою і теплими дощами,
І золотий ячмінь, і втіху верховіть —
Достиглі яблука, де рожевіють плями.

І виноград міцний кладіть

У пущах, де лише стежки звірині,
Серед потворно сплетених гілок
Буває в небо просвіт темно-синій,
Як любе око. Скрізь таємний змрок.

Гудіння сосн, як виття ериній,
Шкребіння

Пахучий пил невпинно осіда,
Фарбує все у матові півтони,
І голоси людські — як відгомони
Того, про що розказує вода.

Черги спокійно кожен дожида,
Я сам у маренні якомусь

Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків уші…
Хвилина — і табун мов буря понесла.

А вечір глибшає. Рожево-сиза

Хто храми для богів, багатіям чертоги
Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон
Ясний оздоблює чи в лініях колон
Задовольняє смак, вибагливий і строгий, —

А я під буками, де

В маслиновім гаю, поважною ходою,
Хвилясті одяги нап’явши ябияк,
Снують філософи, лише один закляк
На місці, думкою охоплений новою.

Стоїть мов статуя. Комашка бородою
Повзе

Не ваблять торжища, і оргія не надить,
І марно точиться, немов солодкий плин,
Музика в далечі. Серед суворих стін
Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля —

Дивлюсь, Кабице незрівнянний,
На молодечий твій портрет, —
І зачарований, і п’яний
Тобі присвячую сонет.

Кому артиста серце знане?
Йому зрідні лише поет:
Вони і

Молочно-сині зариси ланів,
Сніг на листках — а листя ще зелене!
Я вийшов, я покинув сутерени,
Назустріч снігу голову відкрив.

Нарешті, що таке любов для мене?
Чи полюбив — це

Богиня, смертного зустрівши юнака,
Жагу запліднення не в силі потаїти,
На його кинула полуменисті квіти
І щезла в запусті, принадна і легка.

Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто