Максим Рильський

Заснув Ендіміон на місячній поляні,
Де смольний дух трави і сосен престарих.
До милих уст його, рожевих і пухких,
Богиня хилиться в нестримному бажанні.

А сонце вигляне із-за

Хай сніг іде холодний та лапатий,
Засипе поле і на гай спаде,
Нехай стежки закидає круг хати
І білу тишу в хату приведе!

Шумлять кругом і вороги, і друзі,
І в душу лізуть

Я не можу тебе забуть,
Хлопчику на фастівськім вокзалі!
Хай поети встилають путь
Снігом азалій.
Хай із кубків золочених п’ють
Настойку на ідеалі, —
Я худу пам’ятаю грудь

Плюскочуться білі качки
В басейні під тінню каштана.
На крилах блищать крапельки,
А в краплі — життя океана.

Хіба я не крапля мала,
Що світ необмежний одбила, —
Лиш

Свіжа зелень розгойдалась,
Розгулялась, поплила.
Перші краплі засміялись
До голодного зела.

Голуби летять у сховок,
І в тіснім голубнику
Ряд округлих їх головок —
Як

Цвітуть бузки, садок біліє
І тихо ронить пелюстки,
Напівзабуте знову мріє,
Як помах милої руки.

У небі вітер кучерявий
Колише теплую блакить,
І на землі гойдає трави,

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід

Тут цілий день, у казанах закутий,
Кипить асфальт задушливо-тяжкий,
І білий пил, колючий і густий,
На легені спадає, як отрута.

Гарячим бруком дівчина забута
Йде плачучи — і

Змію, людину, сонце та орла
Благословив він у високих горах:
Премудрість, світло, серце, міць крила —
Для бур, для щастя, для висот прозорих.

Безумієм чоло оповила
Йому

Біжать отари, коні ржуть, реве
Тяжкий бугай на буйнім пасовищі, —
І чорні птиці промайнули віщі,
І чорна тінь поймає все живе.

Як весело співуча буря рве
І розкидає злякане

Ти був іще малий котигорошок,
Така собі одна із людських мошок,
Що виповзли на сонце, бо весна
Тепло лила із келиха без дна,
І щось собі блаженно лепетали, —
І от тебе

В бідне серце моє закрадається вечір покволом,
Тихо в серці, і жаль мені світу, і дня мені жаль,
Ніби марно пройшов я, співаючи, горами й долом,
Повз веселі гаї, мимо темних, як тучі,

Ліс, або, як серби кажуть, шума, —
Це не просто сосни та дуби:
Не одна там народилась дума,
Повна щастя, ніжності, журби.

Він співа то грізно, то шовково,
Як морська

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.

І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов

Пахучий пил невпинно осіда,
Фарбує все у матові півтони,
І голоси людські — як відгомони
Того, про що розказує вода.

Черги спокійно кожен дожида,
Я сам у маренні якомусь

Осінь-маляр із палітрою пишною
тихо в небі кружляє,
осипає красою розкішною.

Там розсипа вона роси сріблисті,
Там тумани розливає,
Ліс одягає у шати барвисті.

Ліс

Огорнула темрява кімнату,
Спать давно уже пора дитині…
І лунає враз лукаве: «Тату!» —
Сміх тоненький котиться в хатині.

— Розгулявся! — сердиться нещиро
Мати, нахилившись до

Зелена піна лісу молодого
Дрімотно плеще, як на морі шум.
Блакитні тіні впали на дорогу,
Заворожили мудрі бджоли ум.

Стоять дуби замислено і строго.
Тут — перейшовши молодий

Мені казав розумний садівник:
«Коли ти пересаджуєш ялинку,
Відзнач північний і південний бік
І так сади: ростиме добре й гінко.

Нехай на південь дивиться вона,
Як і дивилася,

Натрудившися у квітні,
Перецвівши у маю,
Йдуть дерева передлітні
В повінь лагідну свою.

Пелюстки зронивши в ноги,
Ждуть у зав’язі вони
Благодатної вологи
З рук