Майк Йогансен

Старий шкандибає недужий,
Старий замітає вулицю,
Старий такий убогий,
Сивий старий.

Вимітає воду з калюжі.
Старий підсліпа щулиться,
Старий замітає вулицю,
Сивий

Заснув — і прокинувся в морі:
(Засинало в білих пісках)
І дививсь і куняв хворий
З рукою на сивих очах.

Як піною плечі вкрило,
Як хвилі лоскочуть руді,
Не зчувся старечим

Верніться!
Так голос пролунав з туману,
Мов птиця,
Схопилось серце, руки опустились в давнину,
Трамвай прорізав тишу й увірвав.
Я чув, як палав день, росла трава
Гей вище

Потяг врізавсь в сніг,
О-ге! нарізавсь на морок.
Бриза збиває з ніг,
Завиває, закручує порох.

Переголосили, переворушили минулий вік,
(Навиває, накручує порох).
Чоловічий

Серце, ти — мій лісочок
(Твоє личко в моїх долонях),
Крізь дерево світять очі
Крізь пальці синіє сонце.

Піду полем весело далі
(Коло шиї твої рученята),
Небо цілують і

Коли буде Комуна,
То буде місто, як море, як гора,
Таке біле й таке широке,
І вдень у дванадцять
Ударять у дзвони,
І підуть люди від праці до моря.

А люди — як поле

Вересня день мов меч,
Нагострений сонцем осени.
Вересень — вольний вечір
Для жовтня налагодив кросна.

В океані осіннім злились
Дерев і варстатів ради;
У ліщину, в листя, в

Ах життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле й сильне?
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти холодною вогкою рінню.

Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину.
Розмах. В

А нас, тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний еллан оповине.
Закиває лісними очима сосюра,
І

Ах, життя моє – кругле, як м’яч.
Пружне й палюче – як любов.
Падай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.

До вогню цілуй. До зубів,
До холодного цілуй поту.
Так

Потяг рушив у дощ, у тумани
(— Не втечеш із пащі поля),
Хитався по шпалах п’яний,
Здригався мокрий і голий.

… Бігли хвилі по о̀дній… по о̀дній…
Поринали в повіні

Серце, ти — мій ліхтарик
(Заглядаю в заплакані дверця),
Ти — мій злиденний дзигарик:
Так…
Так…
Так…
Так, каже серце.

Утішся,
Серце моє ти хворе,
Не плач, будь

Дні мої, мої дивні діти,
Віддав нас вольній волі.
Ви, мов вино, мов вітер,
Мов вагони в дикучім полі.

Он: сховались хмари за обрій,
Он: бори стають на коліна,
Дні мої,

Ясно…
Так ясно удень не буває,
Ясно,
Яснішого серцю не треба,
Тихо, як сонної дівчини очі.
Землі немає:
Тільки ніч,
Тільки небо.
Але роз’ятрений мозок
Не

Ми родили з тобою стільки слів,
Що ними можна місяць заселити.
Ми виснували стільки, стільки синіх снів,
На всіх планетах наші грають діти.

Ми всі з тобою обпливли моря,
Усі

Над селами хмари
Похилі,
І тоскно в блакить
Простягають руки безсилі…
Оце тільки лишилось,
Що плакать.

О, так залетіли далеко
В такий голубіючий ірій,
Білопіняве

Моє, моєньке миле, ясне-мі
Спи, золотава вовно,
Летить-леліє літень в ви-со-ті,
Кімната весен повна.
Сотайтесь со-не сот-ні сніжні дні,
Одчиниш двері – літо.
Сичить і сіє

На Україні — сніги.
Померли озера,
Куга кахикає —
Й никає, й никає
В снігах.
Хмар осипаються крила,
Падають зграї безсило,
Укривають озера і землю
Сухітні пера

Піски. Основа.
Залізних снів
Снуються довгі дні. І знов
Секунди. Біле з неба листя
Укрило ліс.
Як сіль, лежить воно
На кучугурах. Віє. Сів. Гине.
За чорні роги

Задощив, закрутив, закупився,
І пішло дорогами в дощ.
Пересохлі жовті уривки,
Полохливе, послужливе клоччя.

Й серед сірого-сивого голо.
У безмежній пустій