Майк Йогансен

Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до краю, чи впаду.
Ліс ліворуч, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.

Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісам

Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі.
Під ногами не було землі,
— Ні пливти, ні стати, ні іти.

В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.

Степами має сива борода,
Веде вівса і попасає просо
У край землі, де голуба вода
Стоїть у озері, підтикана і боса.

А небом їдуть водяні вози
Над океаном орної

І співай тепер, що не ця
Була остання сторінка.
Я тебе прочитав до кінця
І зосталась одна картинка:

— Ти, мов тонесенька ясень,
Зросла в голубе озеро.
Ах! розплющила

Вночі
дзвенить
комар:
Встають поля, підводяться гаї
І ріки підіймаються до хмар.

І хто я, я не знаю уночі
Й яке століття завтра настає, й чи
Не качка оце скрикнула у

З очей спадає денний груз:
Стаю дитиною в нудьзі.
— Мов серед озера на даху чорногуз
Стоїть на 'дній нозі.

І дивиться туди, де синій ліс
Мене пішов шукать за горизон.
—

Овес росте край неба у пісках,
Мов сивий дід, над ним куняє хмара.
Похмурий сон: на головах
Стоять століття і бездумно марять.
— Росте овес, киває і мовчить.

Далеко в морі

Чи стемніли вулиці, чи я іду сам
З робочим днем за плечима.
— За берегом міста — ліса,
За лісами ліса, нерушимі.

Дзвенять вогні і ринуть у ніч,
Дзвінок заївсь у залізо.

Випливає чапля з туманів:
Тихо крилами моя махає птиця,
Мов у листя ранішніх лісів
З серця ронить кров — і кров стає суниця.

І ще тихше канула за грані
І розтала десь за

I
О гуркіт потягів вночі
З Торонто в Орегон,
Із Йокогами в Йо-Кай-Чі,
З Берліна у Ліон.

Озір озера, гори гір
Минають, мов у сні,
Свистять сифони. Ступирі

I
Лежать, лежать ліси,
пливуть сніги у крайню
Раїну, де над вітром дальня путь.
І гаснуть голоси
граків і вечір витре
З усесвіту історію снігів.

II

З яруги

На неписану зими поему
Упала, розтала веснинка:
Перша тема
На останню білу сторінку.

Іду поважний, похмурий і мрію
Про щось — про поділ земельної ренти,
А навколо

На вулиці шукаю сутінь,
Люблю імли ліричну вечорінь,
Тікаю з натовпу сумний і нерішучий,
Доки загасне день — і стане тінь.

Тоді з крамниць зростає корабель,
На стовбурах

На майдані куриться мітинґ
Роковини смерти Леніна;
Птицею клюнув вітер
Зідхнув, завмер у знаменах.

Тихо, що мак сій,
Завмер уражений натовп.
Через зомлілий рій

Углиб, у груди, в дикий ґрунт,
Де лілії колись цвіли,
У крейду, в кремінь, у корунд
Сверде́л зі свистом зануривсь.

Ввігнав у землю рівний клин
Тугих тростин робучий трест

І знову йду на про́весні полями:
Вода іде:
В очах співає й вогко, війно тане
Во́дяний день…

І знаю я: із піснею Комуни
Я перейду поля й тисячоліття,
В полях пісень

I
Коли Прометей
Підвівся руба
З чотирьох ніг
на дві

I вогонь
З запаленого блискавкою дуба,
Узявши в кострубаті руки,
Повстав проти Зевса,

То перша

Сірий ранок пав на місто синє,
Камінь спав — лиш дощ зідхав у ринвах.
Вулицею вештавсь той, кого повісять,
І молився — «о Пречиста Сльозо:
— Он сховалась в тумані