Майк Йогансен

І знову йду на про́весні полями:
Вода іде:
В очах співає й вогко, війно тане
Во́дяний день…

І знаю я: із піснею Комуни
Я перейду поля й тисячоліття,
В полях пісень

Плесо спить. В очерет
Тікають перелякані брижжі,
Келіх ночі налив у плав,
Келіх ніччю по вінця — мла! і от
над щітиною бору
Появляється Мертвий Крижень.

Крила йому

Углиб, у груди, в дикий ґрунт,
Де лілії колись цвіли,
У крейду, в кремінь, у корунд
Сверде́л зі свистом зануривсь.

Ввігнав у землю рівний клин
Тугих тростин робучий трест

3а лінію лісів гнав гоном потяг-пес,
Дзвенів і койлив дні димові,
І позіхнув і за лісами щез,
Мов звук невимовлений в слові.

За параван полів, синедріон снігів
Залюляв потяг

Таємний талалай
У тюбітейці синій гомонить
— Про милий край розповідає.

Де плеса неясні лягли в лугах,
Де ліс переступає береги.
Міста музичні туркотять здаля,
Під

Вночі
дзвенить
комар:
Встають поля, підводяться гаї
І ріки підіймаються до хмар.

І хто я, я не знаю уночі
Й яке століття завтра настає, й чи
Не качка оце скрикнула у

Поля синіють вечорами,
Ріка гово́рить з берегами.
І так таємно
На небі білії намети
Димлять:
— Вечеря вариться богам.
Все ближче, ближче вечір суне,
Все нижче плачуть

Над полем сохлим
Мертві вітряки,
Немов хрести над віршем
Позабутим…
Руки несила підвести…
Ще гірша, о, ще гірша
Доля буде.

І поле й голод
Це все — ти,
Шляхи —

У дахів іржавім колоссю
Ника̀є місяць кривавий:
Удосвіта серп укосить
Молоду — зів’ялу отаву.
О, як ще сонце глибоко,
Як виють собаки на місто:
Гей кликом тисяч і

Сірий ранок пав на місто синє,
Камінь спав — лиш дощ зідхав у ринвах.
Вулицею вештавсь той, кого повісять,
І молився — «о Пречиста Сльозо:
— Он сховалась в тумані

З очей спадає денний груз:
Стаю дитиною в нудьзі.
— Мов серед озера на даху чорногуз
Стоїть на 'дній нозі.

І дивиться туди, де синій ліс
Мене пішов шукать за горизон.
—

Овес росте край неба у пісках,
Мов сивий дід, над ним куняє хмара.
Похмурий сон: на головах
Стоять століття і бездумно марять.
— Росте овес, киває і мовчить.

Далеко в морі

Чи стемніли вулиці, чи я іду сам
З робочим днем за плечима.
— За берегом міста — ліса,
За лісами ліса, нерушимі.

Дзвенять вогні і ринуть у ніч,
Дзвінок заївсь у залізо.

На неписану зими поему
Упала, розтала веснинка:
Перша тема
На останню білу сторінку.

Іду поважний, похмурий і мрію
Про щось — про поділ земельної ренти,
А навколо

В перелогах у поле
Лягла перевтомлена ніч.
Місяць розсипав солі
— Регочеться дурень двусічний.

О, як люто заздрить людині
На небі мрець голомозий:
В море мертве і

Захолола жахом зоря:
(Над лісом
давно вже помер місяць),
Червоне бадилля на сході кричить,
Угору лізе червоний буряк,
Видирається вище і вище і вище,
Ударив, свиснув,

Припав до хмар і пив і пив,
І одірвався і зідхнув,
І див свінув і день
Озвався в дубі.

І кинувсь знову й плив і плив,
Латаття, листя лілій
Летіли в синій глибині
І

Як дихає ніжно і легко і тихо обличчя…
— По га́ляві сонній без краю блукають коліна,
Коли біля тебе лежить твоя річка
І хилить і хилить углиб сумирної хвилі.

Заснуло у синяві

На вулиці шукаю сутінь,
Люблю імли ліричну вечорінь,
Тікаю з натовпу сумний і нерішучий,
Доки загасне день — і стане тінь.

Тоді з крамниць зростає корабель,
На стовбурах

На майдані куриться мітинґ
Роковини смерти Леніна;
Птицею клюнув вітер
Зідхнув, завмер у знаменах.

Тихо, що мак сій,
Завмер уражений натовп.
Через зомлілий рій