Леонід Талалай

Крім тернів, ніякі лаври
Для поета не ростуть.
А присняться гонорари –
Похмелися…і забудь.

Можна вижить на картоплі,
Не цілуючи пантофлі.
Три вожді, як три сокири,
Не

Над дорогою у вирій
Підведеться ранок сірий,
Як високі вуха зайця,
Що несе мені окрайця.

І до отчої хатини
Поведе мене дорога
Відпочити на колінах
Дерев’яного

Залопотів білизною балкон
І обірвався сон про Вавилон,
Лишились тільки метушня і сміх
І давні суперечки на майдані
Про вежу, що й сьогодні в риштуванні, –
І щоб її довершити,

Ще глиці запах зберігає час
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.

За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на

На подвір’ї кінь ірже.
– Хто це? Хто на мій поріг?
– З пирогом? Чи на пиріг?
– Князь, здається…Та невже?
– В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.

Срібні вуса,

Відкрили все на світі
До нашої доби.
Не знаю, що робити
І що мені відкрити,
Які шукать скарби?

Гірка моя планида –
Уже давним-давно
Відкрита Атлантида,
Комп’ютер

На ньому все іскриться:
Кожух і рукавиці,
і довга борода.
З дарунками торбина
Йому згинає спину,
Та впевнена хода.
Він прийде, не заблудиться
У полі сніговім,
Він

Гойдаючись на хвилях
Прудкої течії,
Пливуть мої кораблики,
Вітрильники мої.

Пливуть вони до моря,
Як справжні кораблі,
Дарма, що паперові,
Дарма, що замалі.

А

Червоніють снігурі
На снігу під липою.
Йде в кожусі Миколай,
Аж сніжок порипує.

Зупинився у дворі,
Розв’язав торбинку,
Нашій бабі сніговій
Пов’язав хустинку.

Ми підемо до лісу,
Де світяться пеньки,
Де ходять хитрі лиси
І шастають вовки,

Де казку жолудятам
Розказують дуби,
Де розбрелись курчатами
Між травами

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.

Облітає листя,
Висиха трава,
Дивиться з ялиці
Заспана сова.

Лис послухав тишу,
Обійшов ярок,
Кинувся на мишу,
А спіймав – листок.

Стежечка розмита
Повертає

Рогате козеня
Зустріло кошеня.
Стояло, поглядало
На вуса і на ніжки,
А потім запитало:
– А де у тебе ріжки?

Попаслося на луках
І все шукало друга.
Напитися

Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.

Рідіють багряні тіні
на тихому плині вод.
Це вже летить осіннє
листя
і в мій город.

Все ближче сурмить зима.
Чорніє садок гілками
під вітром, що обійма
порожніми

І тих… і тих… уже немає,
І чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
І м’яко стелить, мов навіки,
М’яким вкриваючи, туман.

Світлішим стає вночі
все, що за день намовчиш
над поплавком, над плином.
І все ж таки неспокійно,
незатишно і волого,
і викрадений у Бога
не гріє тебе вогонь,
лише

Багряні крони. Крик гусей.
Вода відсвічує латунню.
Кричу, як в юності «е-гей!»
і довго слухаю відлуння.

І хтось мені відповіда.
І піднімається вода
така навальна і

Пізня осінь пахне димом,
і темніють береги,
і метається над ними
чайки сивої «ки-ги».
в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині,
ніби крона золота.

Догорить – я ще

Так світиться течія,
що повертає спомин
туди, де снопом соломи
дощик сліпий стояв.
Де сумно мені і весело.
І, підстрибуючи над плесом,
знемагає мій камінець
і