Короткі

Вітри здирали океану шкіру
і сіллю бризкало в уста,
тяжка півмісяця сокира
рубала північ на хребтах
биків, що кидались на береги.
Бубнявіла в ногах кора пісків,
мов бубон,

Місяць витягає з пам’яті співанки
і кладе між губи смаглявих дівчат:
ой прийди та прийди опівночі,
заплетемо руки в виноград.

Вечір затирає дівчатам зіниці,
заклина устами

У скриню споминів складала
стару білизну днів,
мужчин з порогу закликала,
аж косу замочила в сивині.

На плотах
вмирало пізнє літо,
йому
світився соняшник
в очах
і скапував у жито.

Господь кропив з живущої руки,
але не міг
нічого воскресити.

Твою смагляву шкіру
мазали оливою
південні ранки,
сонце рум’янило
пополуднями
твої уста.
Небо хлюпнуло тобі в зіниці,
де весною
кільчиться,
росте.
Як

Як засяде сутінь під ліхтарнею,
заголосить місяць в небесах,
будь для когось поконвіку гарною,
хай повз тебе старість перейде.

Вітри заліплювали очі,
дорога корчилась в ногах,
тяжкі сліди вгрузали в темінь ночі,
намочену в дощах.

Людині, без знаків між берегами,
видовжувався світ Творця,
і віск

Прийди до мене стежкою світанку,
як почуєш з нив зелені голоси,
як небо вихилить блакиті склянку,
хлюпне сонцем на твої уста
і світлом вимиє тобі зіниці –
простягни тоді

Під гарячим полуднем
поле розпухало колоссям,
жінки, облиплі потом,
гнулись на серпах
і вихиляли жбани глиняні
грудей,
грузнули в стерні.

Дерева нагнула блакить,
і стало тепліше від неба.

Ти руки в цвіту намочила
і, вимивши тіло,
в’язала
плоди.
Закільчилось в травні на скибах
поріддя дочок і синів.

По тобі
на постелі форма задубіла,
і я сама!
Не можу збутися
слідів твоєго тіла,
ні кинутись у наготі грудей
в веретище плачів.

Я чую:
стогони землі,
я

Дощ – це дівчина,
що чеше в присмерк
мокрі коси.

Тоді приємно бути з нею
одинокому.

Ще ранок лиш. Нічого ще не гасло,
та бубнявіє чорна горошина —
Рядки у віршах, як порожні ясла:
сегорік не вродила конюшина.

Сегорік ні стеблиночки задарма:
лиш куриться

Між скибами
застиглих вечорів
замовкли люди.
Ридають в темряву жінки,
без лон, без немовлят.
І нерухоміють в устах
слова,
бубнявіє язик.
І тільки нагло дре надвоє

Жовтими думками пахне осінь,
як листки, летять з дерев пісні:
йдуть жінки – грудьми напроти вітру – босі,
жовті спомини їм хлипають до ніг.

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні

Як дівчина
розпустить
трепет білих мушель
і поглядом постелить
дві дороги, –
ти любитимеш її за те.

І аж тоді,
коли роки нагнуться над тобою,
ти усвідомиш перший

Так пусто літо відійшло —
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;
і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в

Назовні
дозріває ніч,

ятріє рожами,

згоряє запахом
у ранок.

Червона рожа
кожного
згоряє.

І залишається непроминання,
без життя.