Короткі

Відпадає світу кора,
видно нерви живі.
Лиш роса, як небесна ікра,
мерехтить на траві.

Йдуть останні. Вгорнулись в ясу,
наче з неба посли.
Позбирали святу росу,
на базар

Убивця знахарює під місточком,
безокий стереже серця й корони,
банкір складає вірші про листочки,
поет громаді шиє панталони;
повії, співаки, і футболісти
сидять на троні.

Заходиш в дерево
і чуєш, як
втихають в тобі соки
і судинами стікають
в землю.

Чуєш, як
краєчками жовтіють мислі
і проймаються тремтінням.

Вітер видуває з

Дівчина
пустила косу в ніч,
набрала в пригорщі роси
і напоїла місяць.

Тоді відчула,
як спадає з неї
одіж
і голе тіло
перетворюється
в пісню,
що тужливо

М. Р.

Візьми в долоню
серце,
наче пташеня.

Вложи між губи дзьоб
і дай напитися.

Поклади між груди,
хай звине гніздо.

Надосвітку
воно для тебе

Попрощаймося сьогодні з містом,
хай воно повільно осідає споминами
і росте в душі пахучим тістом
нам зажурою утомленим.

Залишім дітей, що мріють солодощами,
киньмо вулиці

Спека розтопила під ногами кроки,
їх відлуння липло до землі.
Гусли співи у пташиних горлах
на гіллі.

А під обрієм вмирали піраміди,
джунґлі виїдали їм тіла,
пхалися під

Попрощаймо себе в Юкатані,
де спекотою час захлиснувся, пристав —
залишайся отут молодою,
нахилися на білий рукав.

Віддаю тебе смаглому Майцю,
що повільно складає в торбину.

Пригадуєш, як ярмарок в Толюка
розлігся, аж будинки вивертав,
вдихаючи папаї, манґос, дині,
з-під череватих лав?

Жінки сиділи, заїдались димом,
засипували криком світ,
а

У ямах їх сердець – стоять камінні спогади,
що згадують про них рядами епітафій.
Живі
ціле життя ідуть до них і відвертають погляди,
а замість лиць – картки порожніх біографій.

Вітри здирали океану шкіру
і сіллю бризкало в уста,
тяжка півмісяця сокира
рубала північ на хребтах
биків, що кидались на береги.
Бубнявіла в ногах кора пісків,
мов бубон,

Місяць витягає з пам’яті співанки
і кладе між губи смаглявих дівчат:
ой прийди та прийди опівночі,
заплетемо руки в виноград.

Вечір затирає дівчатам зіниці,
заклина устами

У скриню споминів складала
стару білизну днів,
мужчин з порогу закликала,
аж косу замочила в сивині.

Прийди до мене стежкою світанку,
як почуєш з нив зелені голоси,
як небо вихилить блакиті склянку,
хлюпне сонцем на твої уста
і світлом вимиє тобі зіниці –
простягни тоді

Під гарячим полуднем
поле розпухало колоссям,
жінки, облиплі потом,
гнулись на серпах
і вихиляли жбани глиняні
грудей,
грузнули в стерні.

Дерева нагнула блакить,
і стало тепліше від неба.

Ти руки в цвіту намочила
і, вимивши тіло,
в’язала
плоди.
Закільчилось в травні на скибах
поріддя дочок і синів.

По тобі
на постелі форма задубіла,
і я сама!
Не можу збутися
слідів твоєго тіла,
ні кинутись у наготі грудей
в веретище плачів.

Я чую:
стогони землі,
я

Жовтими думками пахне осінь,
як листки, летять з дерев пісні:
йдуть жінки – грудьми напроти вітру – босі,
жовті спомини їм хлипають до ніг.

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні