Короткі

Уявив сам себе я калікою,
що з обрубками рук;
що з цурпалками ніг
милувавсь кавуно́вою скибкою
і не міг її з’їсти – не-міг!

Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
ти

Між цим і між іншим жиє однина.
Жиє однина. Жиє однина.
Питає Господь: “… чом ти одна?
Чом ти одна? Ну, чому ж ти одна?”

Вона відпові́ла – і очі одкрила –
і крила розкрила –

Поламали бузок над криницею,
обпатрошили – ані квіточки!..
Тин повалено, знято хвірточку
і зчаровано в ніч білолицюю.

Білолицюю, ще дівицею,
заворожено, ще й одурено

Я знав Марію ще Святою,
ще Богородицею знав,
коли ще чистим храм стояв
і не над хворою водою,
коли він золотом сіяв
разом з Праматір’ю святою…
Я ті часи запам'ятав

Чи не в нас сьогодні свято,
чи не в нас?

Йде сьогодні Катеринка
в перший клас!

Чорно́зем узявся шкарлупою льоду,
снігами обтяжені бебехи хмар,
горобчик, поснідавши кетягом глоду,
сидить, випускаючи дзьобиком пар.

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.

Журавлі летять, курличуть,
Шлють останнє “прощавай!”
Літечко з собою кличуть,
Забирають в теплий край.

Ой, як жалко мені літа
І журавликів моїх!
Та не буду я

Сідайте, діти, у гурті:
Зустрілися ми знову!
Про славні руки золоті
Я поведу розмову.

Ті руки звичні до землі,
Будують, вміють шити…
Ми часто бачим мозолі
На їх

Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця.
А за пшеницею – нижче, в долині –
Льон розцвітає – мов оченьки сині!
Полем-долиною йдеш ти у ланку…
Спи, моя мамо, до ранку!

Поле прокидається
Вранці на зорі,—
Колос наливається
О такій порі,

Жайворон здіймається
У небесну вись:
— Колос наливається,

Сонце, подивись!

Сонце

Сьогодні малята
Копають грядки:
Уперше в житті
Вони садять квітки.
Від того й усмішка
У них на лиці.
І сонце вітає малих:
— Молодці!

Я всміхаюсь сонечку:
— Здрастуй, золюте!—
Я всміхаюсь квітоньці —
Хай вона цвіте!

Я всміхаюсь дощику:
— Лийся, мов з відра! —
Друзям усміхаюся —
Зичу їм добра!

Щоб довелося мандрувати –
Піти по рідній всій землі:
У кожне місто завітати,
У кожнім побувать селі, –
То навіть би за сотню років
Цього б не встигли ми зробить:
Простори

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

Довго з ложкою в руці
Ніна їла голубці.

Їх усіх за щоки пхає,
все жує, а не ковтає.

Ми дивуємося з Ніни –
а вона сидить без зміни.

Потім ледве проковтнула
і

Я намагаюся тебе плекати так,
щоб жодної пилинки не лягало
на це пальто, на цей старий піджак,
і щоб здавалось завжди віку мало.

Я намагатимусь тебе доберегти́,
допоки сам

Почекай оце на ґанку.
(Я до себе не впущу).
Винесу горілки банку,
хліба, сала та борщу.

Пий, закусюйся без мене.
Зп’яну в ніч не верещи!
Ти – старе, а я – зелене,
як

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: “Такі есе