Короткі

Два роки поспіль
наш приблуда-кіт
жив на дві хати.
Йому позаздрив би
і сам Пан Коцький.

Вітер зірвав із яблуні
найспіліше яблучко,
сів собі на моріжку
та й бавиться.

Всім видно яблучко,
а я бачу Вітра.

Небо вміє говорити.
Його мова —
жайворонки,
соловейки,
лелеки,
журавлі,
ворони,
граки,
голуби…
Хіба можна перелічити всі мови,
які знає небо?!

— Що тобі снилося,
брате лелеко?
— Снилося, що вирію немає,
що вже вдома —
як у вирію.

Вечір —
це чорнобривець,
що й при місяці
ще пахне сонцем.

Ніч сьогодні не заблукає —
вона ходить із місяцем-
ліхтарем.
А зірки присвічують вербам
дорогу до річки.

Сидить собі мурашка,
не зводить погляду з роси
й радіє,
що ще є на світі
такі великі люстра.

Велика Зірка до світанку
дивиться
у глибоке озеро,
ніби в люстро.
А її доня —
Манюня Зіронька —
минає галявки хмар,
заглядає
до мене у віконце
й питає:
— Чи

Отам, у траві травучій,
сидять яблука.
Їхні серденька-зернятка
перестукуються,
перегукуються:
— Еге, холодно?
— Еге, мокро?
— Хто нас знайде?
— Хто нас

Колись цвіркуни
були птахами й жили
на яблунях.
Їх звали тоді
Жар-Птицями.
А коли Жар-Птиці
щоліта
летіли у вирій,
то лишали на яблунях
метеликів.
І —

І це називається літо:
надворі — дощі та дощі!
Ну як мені мальву полити?
Чи йти поливати в плащі?

І це називається літо:
хмар у саду — ніби слив!
На гойдалці бавиться

Пливе хмарина — сиза, наче равлик.
Мов бджілка, наробилася земля.
А вечір дибуляє, як журавлик.
А матіола пахне, як своя.

Така у мене квітка,
що дома не сидить,
гасає по сусідах
і стиха бубонить:

— Я зроду мандрівниця,
для мене, як на те,
і громовиць немає,
і сонечко

Ми всі під одним дощем —
Хрущ, Метелик і я.
У Хруща парасоля —
із вишневого листка.
У Метелика парасоля —
із красолиної пелюстки.
Я бігаю
від Хрущевої парасолі
до

Оцей Павук — вже дід.
Його внучата —
меткі
чорненькі
павучата —
плетуть йому
крислатий капелюх,
щоб гарний був
від сонця,
від дощу,
від преусякої

Йванко-дранко-дурисміх
виліз на чужий горіх:
лічить, бідний, до п’яти
там сорочачі хвости.

***

Натка-дратка-дереза
непосида — мов коза.
Пісня в неї отака:
—

Просинаюсь і питаю тата:
— А чи тепло тобі, тату, спати?
А чи Сонько сон тобі колише?
А котам сняться квіти чи миші?
А чи є де вітру ночувати?
Як нема — поклич його до

Ой пустіть мене у садочок,
у той пустіть,
де я буду, немов дзвіночок,
синім ясніть.

Ой пустіть мене меж отави
і дуби, —
чи полюблять мене там трави
і

Яворина — на коліна —
до землі нагнеться:
хай країна Україна
сонечка нап’ється.

Безмеж-поле, наше поле,
враз позеленіє,
де не видно жайворонка —
сама цятка мріє.

— Березню, де дів санчата?
— Та узяв продав.
— Хочеш човника придбати?
— Та узяв придбав.
— І куди ж це ти веслуєш?
У які краї?
— Та в зелені, у вишневі,
у краї свої.