Вірші класиків - українська та світова поезія

Перепродав раз маляр
Усе серед Бару [1],
І на продаж тілько мав
Їдную Варвару.

Аж приходить наш мужик,
Шапку поправляє.
«Чи є у вас Миколай?» —
Маляра

Пробудилася дівча:
Сон ї тяжкий снився…
«Де ж ти, милий? Чи ти вмер?
Чи так забарився?»
Він поїхав, на біду,
З отаманом на орду.
І, чи жив остався,
З нею не

Ізнемігся старий вовк,
Ледве що плететься,
Аж з ягнятами вівця
На полі пасеться.

Приходить він до вівці,
Став на задні п’яти,
Просить собі на обід
Одного

Сидить москаль на прилавку,
Прищурює очі…
Так і знати: москалина
Вареників хоче.
Хоче бідний вареників,
То й ніщо питати!
Та тільки їх по-нашому
Не вміє

Ти не моя, дівчино дорогая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!

Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія…
Мої ж літа проходять

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,

Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.

Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
З мазницею мужик ходить
Помежи крамниці…

У крамницях, куди глянеш,
Сріблом-злотом сяє,
Мужикові то й байдуже:
Він дьогтю

«Та вже весна, та вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне».

Та тепер вже молоденький
Коня не сідлає,
А цапині постоли він
На ноги

Ясна світовая зірка — височенько;
Гасне кругловидний блідий місяченько;
Тихеє озерце спить, не зворухнеться,
Понад ним покрівцем сизий туман в’ється;
Ранній легкокрилий вітерець

Палке небо, жовтувата
Недвижима пилюга,
Млява, спека й тьманувата,
Де не глянеш, скрізь юга.

Жайворінка десь високо,
По обніжках ховрашки,
Дрік та муха, а ізбоку —

Я шинкареві збіжжя все
Прогайнував на те, на се:
На горілчину, мед-вино…
Бо щось гуляю вже давно.
Стара скрипиця та лучок,
Ще й невеличкий струн пучок
Мені й зостались;

Гей ти, степ широколаний,
Мій килиме сріблотканий!
Розпростерся ти широко,
Що не скине й орле око
Твоє займище безкрає!

Гей, повідай-бо, мій краю,
Де краса твоя

Уві сні до мене гречкосій прорік:
„Чи міні на тебе працювати вік?
Походи по спеці ось за плугом
Я ж рукам трудовим одпочинок дам.”
А кравець нікчемний і собі за ним:
“Пропадай

Розігрався Дунай
Та гука на наш край.
Аж луна у Дніпровому гирлі:
„Гей, розібьє, Дніпро,
Турчин скоро шатро
На старім запорожському тирлі;

Бо звелів падишах:
Тільки

Мов билинонька в полі зівьяла,
Сиротиною ти ізросла;
Тебе лишенько рано спіткало
І недоля лиха повила.

Не зазнала ти змалку пораду,
А ні ласки од гордих людей,
І ні оден

“Святеє діло мати рідне:
Веселу хату, свій куток, –
Воно тобі не остогидне,
Немов насушника шматок.
А в тім кутку ще мати друга…
Нехай тоді тікає туга!
Коли ж часом і

“Господи, віку, просю тебе, ти
Панові нашому не вкороти.
Хай поживає у світі довгенько!”
Молиться щиро бабуся старенька.
Чує те пан і бабусю пита:
— “Чом та за мене молитва

Годі бо, Музонько, нам із тобою
Людську недоленьку пити;
Серденько утле жадає спокою,
Треба його пошкодити.

Глянь понавкруги, чого не хапає
Нам із тобою, богине!—

Коли над нивою моєю
Ударить грім та над землею
Стовпи наставить вихор пилу,
Та зрідка блискавка змарнілу
Осяє землю де-не-де
І дощ силенний упаде, —
Радію я, бо знов