Вірші класиків - українська та світова поезія

Як падала на річку ніч зрадлива
крізь боязливе листя тихих верб,
як в житі гомонів останній серп
і цілувала колоски тьма сива. –
тоді я припадав чолом до хвилі
із каменя і

Простір гірський мене легкістю вабив,
а степовий розпинав мої груди.
Кожному з нас, що підляг його звабі,
він озолочував трудень.

Кожному з нас, що від берега тиші
виплив у

Провесна. Озеро. Лебеді пишні.
Білі два лебеді – гордість моя.
Промінь з-за хмар нарожевілих блиснув
в хвилях забутих в гаях.

Хвилі зелені! Я бачив вас часто,
тихими завжди,

Скільки зелені в парку і тиші,
скільки щастя в застиглих обличчях. –
Коли вітер кущем заколише,
то здається — мій ліс мене кличе.

Коли бачу, що в сріблі фонтани
та краса, що

К. Б.

Як прийде та весна, що давно вже
загорілась у наших серцях,
на розпутті зійдемося, може,
та не ступите ви на мій шлях.

Перед нами, як завжди, дороги
у

(Романтика)

Мої будні п’яніли від долі
у розмаю, в весільних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там, де вигнулась рідна ріка.
На мілинах до сонця вгрівались,

I
Памятаю: я стрівся з весіллям,
в шумах вітру з весіллям бучним.
Ішло пишне, як осінь наспіла.
вигравало селищем старим.

Хтілось плисти в відчинений простір,
на

1
Поля, поля, і ниви, ниви, ниви,
лиш де-не-де будь потік чи верба.
Тумани зрання відпливають сиві,
а з ними клопіт ночі і журба:

— Щоб ізорать, засіяти і вижать,
а серце

Чи ви чули пісні рубачів,
чи ви знаєте жаль дроворубів? —
Їх для себе затаєний спів,
їх жалі розцвітають на зрубі…

Гонять хмари осінні вітри
і хуртовина плаче зимою,
і

Шуміли дерева і блідли поля,
і сумно ставало в безлюдді.
Казали: в пору цю хтось лісом гуля,
самотником з піснею блудить.

Збирає квітки, що спалили вітри,
травою окрашує

Тим, що у запалі, в вічнім горінні,
в спразі живій, незбагнутій віками,
склали життя на престіл України,
ставлю свій пам’ятник-камінь.

Ставлю, увінчаний перлами серця:
квітом

І обрій танув над просторами,
і вітер у лице палив,
а степ манив, степ незаораний —
манив, манив…

І бурі потрясали горами,
і грім за громом невгавав,
а степ яснів,

I
Тебе бачу, красуне препишна,
бо не скритись від мене тобі,
ти в гаях цих поблідло-затишних
і на ватрах, що ген на горбі.

Ти на лицях дівчат соромливих,
що затужать за

I
Поганьблена земля — гуляло тутки зло,
на зло прийшло криваве літо й осінь.
Стурбовано задивлене село
в сліди того, що вчора відбулося:

Палали обрії, тряслись шляхи,
і

Гори й гори і темні долини,
де так тісно, так тісно, так тісно,
де лиш птах час-від-часу пролине
й заголосить між селами пісня.

Де вівчарська загирена доля,
дроворубів

I
Що ми думали, люба, тоді,
коли вперше зустрілись нам очі? —
(Тямиш: вітер уже шарудів
в павутинні осіннім як клоччі…)

Що бажали сказати собі,
а в душі не знайшлося і

1
Ясні очі, волосся шовкове,
що ласкавлять ці горді ґруні,
молодице, дівчино мальговин,
звабна феє родючих ланів!

За тобою вмиратимуть хлопці,
а від погляду твого

Я відбився далеко від вас
і не знаю — чи всі ви здорові, —
та про мене ще пам’ять жива
у розмовах і вашій любові.

Ви пригадуєте ті роки,
що єднали бажанням нас

Казала нам: підете геть від дому,
розсієтесь, як маки по полях, —
та не згасіть у серці молодому
жадобу, що манила в невідоме,
на вам незнаний шлях.

Несіть, як скарб, її у

В блакиті, розпустивши крила,
летіли журавлі на південь…
Крильми на плаю гуси били,
а ранками кричали півні.

Імла стелилася на поле
і червоніла неба баня.
Село