Туди мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;
Од раннього ранку до пізньої ночі
Я плачу без тебе і виплакав очі;
А ти мого горя не чуєш й не знаєш!
Ой, як
Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,
Як вітер осінній в діброві заплаче,
Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,
Від думки, від горя у поле плетешся?
Хіба ж ти, козаче, із вітром
Чи бачив хто слов’янську дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні
Як в сумерки вечірній дзвін
Під темний вечір сумно дзвоне,
Як з вітром в полі плаче він,
А у діброві тяжко стогне,
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А
Ходе хвиля по Осколу,
Аж на берег скаче;
Ходе голуб по берегу,
По голубці плаче.
Хвиля вдариться об берег –
Берег зеленіє;
Як загуде сизий голуб –
Так аж серце
Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Ой, там моя мила
Голубка літає.
Закрилась від мене
Небом і землею,
А я сам зостався
Навік сиротою.
Цілий день не їм
...Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
Далеко за хмари, подальше од
...I
Серце, серце! не нудися!
Вже ж не вік пора смутна:
Що зима забрала в тебе,
То віддасть нова весна.
Скільки гарного ще в світі!
Подивися без журби.
Все і все любить
(Уривки із щоденника)
Князеві Олександрові Гагаріну і його жінці Марії на спомин про наше двохлітнє приятелювання в Бейруті.
I
Ох арабські фоліанти!
Вже
Горді пальми. Думні лаври…
Маніячливий кипарис.
Океан тропічних квітів…
Ще й цвіте цитринний ліс…
Я хитнувсь, бо наче впився
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло
(Уривки з ліричного роману одного бідолашного дегенерата)
Сірійські згадки
Посвята Вс. Хв. Міллерові
Не раз було: у Сирії далекій
Здобуду
Забрався я на шпиль… Внизу носились хмари…
Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.
Тут глетчери, зима, а там буяють чари…
Палючий, дивний край!.. Чудовий райський кут!
Леліється
...(Ідилія)
Схід… Сірія… Ліван… Тая райська країна, що про неї “Пісня пісень” каже:
Всякі пахощі там дишуть,
Всякі овощі там спіють,
Кардамон зіллявсь із нардом,
Нард
(Із листу до тієї людини, яку недужий поет вважав за рідного батька)
I
Дивувалась зима,
Чом се тають сніги,
Чом леди присли всі
На широкій ріці.
Ів.
Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш – хвилі б’ють морем буремним,
знаєш – тяжко минали роки,
Де Чорногора й Піп Іван,
де шуми пралісів Говерлі,
щоночі там співають кант
за тими, що померли.
Співають дерева шумні,
співа срібляна Тиса —
за упокій, і новий гнів
Розлогі ниви, рідні ораниці,
похмурі села й біля них вітри,
болючий усміх у діток на лицях
і давній жаль у серці, жаль старий.
Тривожні згуки дзвонів на дзвіницях,
а в полі
Мукачів! — в книгу загорнулась
забута слава й міць твоя,
а те, що бачив, — не забулось, —
все в думці віджива:
театр і кіно, скрипка й танок,
торговля — щастя одиниць.
Тут вітер, самота та спокій
та неозора просторінь,
а в далечинах горді кроки
твердих господарів, як рінь.
Ті кроки глушать степ зелений,
тривожать гнівом самоту;
тому вони
Сторінка 221 із 446
Інтрига в вірші до останнього рядка! Чудово! Дякую! Пиш ...