Вірші класиків - українська та світова поезія

Туди мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;
Од раннього ранку до пізньої ночі
Я плачу без тебе і виплакав очі;
А ти мого горя не чуєш й не знаєш!
Ой, як

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,
Як вітер осінній в діброві заплаче,
Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,
Від думки, від горя у поле плетешся?
Хіба ж ти, козаче, із вітром

Чи бачив хто слов’янську дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні

Як в сумерки вечірній дзвін
Під темний вечір сумно дзвоне,
Як з вітром в полі плаче він,
А у діброві тяжко стогне,
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А

Ходе хвиля по Осколу,
Аж на берег скаче;
Ходе голуб по берегу,
По голубці плаче.

Хвиля вдариться об берег –
Берег зеленіє;
Як загуде сизий голуб –
Так аж серце

Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Ой, там моя мила
Голубка літає.

Закрилась від мене
Небом і землею,
А я сам зостався
Навік сиротою.

Цілий день не їм

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од

I
Серце, серце! не нудися!
Вже ж не вік пора смутна:
Що зима забрала в тебе,
То віддасть нова весна.

Скільки гарного ще в світі!
Подивися без журби.
Все і все любить

(Уривки із щоденника)

Князеві Олександрові Гагаріну і його жінці Марії на спомин про наше двохлітнє приятелювання в Бейруті.

I

Ох арабські фоліанти!
Вже

Горді пальми. Думні лаври…
Маніячливий кипарис.
Океан тропічних квітів…
Ще й цвіте цитринний ліс…

Я хитнувсь, бо наче впився
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло

(Уривки з ліричного роману одного бідолашного дегенерата)

Сірійські згадки

Посвята Вс. Хв. Міллерові

Не раз було: у Сирії далекій
Здобуду

Забрався я на шпиль… Внизу носились хмари…
Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.
Тут глетчери, зима, а там буяють чари…
Палючий, дивний край!.. Чудовий райський кут!

Леліється

(Ідилія)

Схід… Сірія… Ліван… Тая райська країна, що про неї “Пісня пісень” каже:

Всякі пахощі там дишуть,
Всякі овощі там спіють,
Кардамон зіллявсь із нардом,
Нард

(Із листу до тієї людини, яку недужий поет вважав за рідного батька)

I

Дивувалась зима,
Чом се тають сніги,
Чом леди присли всі
На широкій ріці.
Ів.

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш – хвилі б’ють морем буремним,
знаєш – тяжко минали роки,

Де Чорногора й Піп Іван,
де шуми пралісів Говерлі,
щоночі там співають кант
за тими, що померли.

Співають дерева шумні,
співа срібляна Тиса —
за упокій, і новий гнів

Розлогі ниви, рідні ораниці,
похмурі села й біля них вітри,
болючий усміх у діток на лицях
і давній жаль у серці, жаль старий.

Тривожні згуки дзвонів на дзвіницях,
а в полі

Мукачів! — в книгу загорнулась
забута слава й міць твоя,
а те, що бачив, — не забулось, —
все в думці віджива:

театр і кіно, скрипка й танок,
торговля — щастя одиниць.

Тут вітер, самота та спокій
та неозора просторінь,
а в далечинах горді кроки
твердих господарів, як рінь.
Ті кроки глушать степ зелений,
тривожать гнівом самоту;
тому вони