Вірші класиків - українська та світова поезія

Вже на єдвабі неба осінь
Гаптує золотом лазур,
Вже воздух диха у знемозі
Передчуттям музики бур.

На вирізьблені крайобрази
З каміння, золота і скла
Журливо-жалібно

1
Знов на Богдановій дідизні
Історії свистять вітри,
Скрегочуть місяці залізні
Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш
Метою перед рухом лав!
…І буде снитись

Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.

А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в

Бідне серце віддав на поталу нещадним спрагам
Обернув лютий розум у трактор на ниві слів.
До Тичин та Сосюр я навмисне тверезим варягом
Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив.

Вітри загасли. Грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще не народжених держав.

В простори одревли гармати
Під гук копит і брязк меча,
І замість ран

Гетьманським палацом засяв
Осінній ліс крізь світлий спокій.
Ця золота краса уся —
Тобі, гетьмане синьоокий!

Ввійди і освяти єдваб
Булавним блиском із правиці,
Мою весну

Юрієві Дараганові

Життя біжить необориме
Під ураганом лютих злив,
Спасибі ж, любий побратиме,
За китицю цілючих слів!

Дивіться — ось сталева гарда
Не

За все: за серця пломінь ярий,
За гострий зір, за владу слів,
За пристрасну жадобу кари,
За дні, потоплені у злі,

За крила гордого кондора,
За те, що все було — ущерть, —

За мармурові мури мрій
Землі не долітає гомін.
Тут, на незнаємій горі,
Вартують хмари нерухомі.

Десь за сузір’ями віки
Пливуть нестримною рікою,
І Бог плете з планет

1

Єдиній

Теплий вітер пестить і гріє,
Причащає простором синь.
Знову пристрасний легіт: — Маріє!—
І принади земної краси.

Так праматірно-вічно розкрила

Кожен день тут проходить пустельний і легкий,
А Ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

Заспокоїти серце? Та чим

Знов в сурми вітру осінь кличе
Справлять останній похорон,
І в ніч, ховаючи обличчя,
Керує човен свій Харон.

Вже жовтень вилиняв до кости,
Рида простором листопад,

1
Горбату голову землі
Вінчає лисиною осінь,
В сухій полуденній імлі
Дзвенять потомленії оси.

Пустельна паща неба спить,
Вже виссавши всі соки літа,
Земля, дощами не

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за

Покарано… На наші кров і піт
Прийшла орда. Лишили олтарі ми.
Шукаєм путь в туман незнаних Римів,
Врятовані від варварських копит.

Та в мрії живемо необоримій,
Що прийде час і

1

Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під

Кривавії зорі світ повідають.
«Слово о полку»

1
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі

Так болісно, так хоро усміхнулись,
Промовили: прощайте. І пішли
В порожній сум передвечірніх улиць,
В прозору сутінь сизої імли.

А я, німий, завмер біля порталу,
Закутаний в

Побожно буду жати жито
З колоссям вже достиглих слів,
Хоч час зловісним ворожбитом
Ворожить повідь згубних злив.

Хоч чорний вітер дме з півночі,
Хоч небо свариться з-за

Я ваяю не з воску,
а з міді й каменю.
Г. Сковорода

Крізь легкий дим хмільного ладану
Знов бачу синяву ясну,
І далину, ланами латану,
І несподівану