Вірші класиків - українська та світова поезія

1
Яким тинам життя притулиться?
Яка ще стріне чужина?
Ось — тиша. Ніч. Порожня вулиця.
В чужих сузір’ях вишина.

Мовчить асфальт. Я п’яний муками,
Як ніч, тиняюся без

Наталочці Лівицькій

1

Як перший пелюсток весни —
Ваш променистий лист.
І знов, і знов в казкові сни
Ці дні перелились.

І знов веселий вітер п’є
Цей

Як завше, дні повиті крепом.
В кімнаті ще зимові сни.
Здається, зовсім і не треба
Цієї пізньої весни.

Ви мовчите. Я п’ю безсило
Міцну отруту самоти.
Життя всі мрії

Не жар ліричних малярій,
Не платонічні очі Музи, —
Скінчився вік ваш, кустарі,
Під рокоти космічних музик!

І над безоднями глибин
Стихії шалом біснуватим —
Єдино

Ще мить тому — весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці
… І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук —
Ні, свисту куль не

А син питає: як дійти? де шлях?
І просить рисувати все те саме:
Тополі, хату, соняшні поля,
Вітряк понад вишневими садами

І річку, що як стрічка, чи як спів
Пливе в хвилясту

Крізь заходу іконостас,
З нерукотворним ликом Бога,
Стомились спалені уста
Кричать анатему епохам.

Кривавляться сувої хмар
Повстань червленні орифлями
Й, під тиші

Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день. І знову, знову сам.
Так треба ніжности, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам.

Вже ніч накреслює прозоро-сині

Вона виростає, як буря, як шквал,
Спадає мечем і пожаром,
Вдаряє кордоном у груди навал,
Нестерпним осліплює чаром.

Вона — як обіймів напруга п’янка,
Як пристрасти хвиля

Відвіку покарано степом
І простір всю силу п’є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою — тіло твоє.

І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І

І
Роковане повторення історій —
Цей смертний сон, цей ренесанс лихий.
Знов суходіл задушує в покорі
І згубний вітер зрізує верхи.

А десь дзвенять блакиттю

Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну

Скільки бачили ганьби і чули образ ви,
Як казились навколо вас зрада і гріх,
Та камінням звучать кремезні ваші назви —
Чи Крем’янець, чи Дубно, чи древній Остріг.

Та камінням

Як iонiйськая колона,
Рожевiє дiвочий снiг,
Ховаючи опуклiсть лона
В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором
Двiйник Мадонни на землi.
Ось пурпуром Цiтери —

Катрі Гриневичевій

Тут спізнені черешні. Дика рожа
Ще квітне, хоч на долах — вже жнива.
О, земле рідна, знову ти нова
І я оттут як гість із Запорожжя.

Смереки,

В час невідомий, в час нежданний
Ти знов розімкнеш свій язик…
М. Філянський.

По зморі монгольського іга,
По трупній отруті Москви
Цей город архистратига
Знов

Це він підніс — відданний нгі загладу
Вітрам азійським — золоте чоло,
Щоб стерегти незбуджену Елладу
Над вируванням пристрастей і злоб.

І від віків повзуть під стіни орди,
Як

Червоним полум’ям півоній і троянд,
Крихкою пристрастю ірисів ледве-прянних
Пашіло пополудня в квітнику.
А з саду теплий легіт, мов дихання,
Доносив мед розквітлих лип, і липень —

Ми повертаємося всп’ять
До шкур, ловецтва і сокири.
Меча важкого рукоять
Не важча від старої ліри

І свіжий подих льодовців.
Що насуваються неспинно,
Пливе, мов квітня

Осінь палає холодним вогнем,
Осінь чужа і зайва.
Часом лиш вітер знайомий дихне —
Роздмухать осіннє сяйво.

Вітер знайомий, мов зовсім свій,
Рідний, херсонський сказати б.