Вірші класиків - українська та світова поезія

В’януть квіти, листя рідне,
Небо меркне, половіє,
Як зіниця, що поблідне,
Нім замре і скам’яніє.

Поле в млі, як в домовині
Під покривалом небожчик.
Смерк лягає по

Покинь на хвилю торг життя — а духа
Скріпи у сóбі та зніми угору!
Народе мій! Се я тобі говорю,
А в кого розум й серце є — най слуха.

Зривається велика завірюха
Над нашим

В буйнім городі мого духа
Найкращі квіти повсихали.
Палила їх жара-посуха,
В’ялила студінь, завірюха
І безнастанні сльоти прали.

Тепер там тихо, непривітно,
Стежками

Бувайте здорові,
Гори барвінкові,
Бо вже мої коні,
Коники вороні
До дороги чекають готові.

Бувайте здорові,
Квітки у діброві,
Ви, дебрі і скелі,
І ви, серцю

Буває, в вечірню годину,
Як сонце зайде і як роси
Упадуть на свіжі покоси,
Як склоняться квіти в долину,
Як вітром похилиться колос, —
Здається, що чую твій голос.

Буває — тужу за тобою,
Як тужать квіти по весні,
Як тужать ті листки дрібні,
Коли осінньою порою
Летять у світ, бліді, сухі, —
Такою тихою тугою,
Буває, тужу за

З кадильниць срібних дим снується
І гине в облаках склепінь.
В монастирі вечірній спів кінчиться,
Гасять свічки, ідуть. Якась черниця
Під образом клячить, мов

Життя буденне, брудно-сіре,
Безбарвні одностайні дни,
Немов прикроєні до міри
І щолиш здіймлені з ваги, —

Таке життя, сльотлива днина
Без блиску сонця — і оце
Душа

Як мені вас жаль,
Як жаль,
Листки летючі
В бурі-тучі,
У незнану даль.

Як мені вас жаль,
Як жаль,
Гадки дрімучі,
Як падучі
Роси в море фаль.

Як мені вас

Черемоше, брате мій,
Прискори бігу!
На хребет холодний твій
Я пускаю як стій
Сплав важкий — тугу!
Сплав важкий — тугу…

Гей, тяжка, тяжка вона,
Як цілі ліси!
Де

І
Громом розбита ялице,
Ген на верху, одинока,
Рідна моя ти сестрице,
Горда й висока!

Скільки пісень ти навчила
Птахів весною в розмаю!
Птахам цим виросли крила,

О пісне народна! Одна ти мене,
Лиш одна ти мене не кидаєш.
І куди тільки доля мене не жене —
Ти за мною, як пташка, літаєш.

У далекому краю, в чужій стороні,
В час

Дивний сум і туга
Мою душу пройма
І морочить її без упину,
Ані днини нема,
Ні години нема,
Щоби я з того суму не гинув.

Прийде ніч, як той крук,
Витягає сто рук,

Де ж ти, осінній жовтий листочку,
Гониш з вітрами, розганяєшся?
Чом ти тополі там на горбочку
Та не тримаєшся?

Або ж я знаю, де я погоню,
Перед морозом де заховаюся,
Раз

Зелений Зелемінь
Ховаєсь в хмарі,
Чому ж то, серце, нам
Не жити в парі?

Мине одна хмара,
Надійде друга.
Таке життя — кара
І вічна туга.

Згадки з дитячих ранніх літ,
Ах, як ви дорогі мені!
Ви, мов метелики дрібні
В весни погідні ясні дні,
З цвітка літаєте на цвіт.

Згадки з дитячих ранніх літ,
Ах, як ви

Забути?.. А чому ж являєшся у снах?
Чому живеш в моїй уяві?
І чом тебе одну у мріях і в думках
Так ясно бачу, мов наяві?

Чимало образів час порохом прикрив,
Чимало ран

Забула ти той чар розмови
У вечір тихий, вечір сірий.
(Туман сріблистий крив діброви,
І сум був без кінця, без міри).

Забула ти той жар могучий,
Що вперве відзивався в

Забудь! Покинь! Іди і не вертайся,
Хоч серце рветься і бунтуєсь грізно.
Спішись, тікай, рятуйся і спасайся!
Скоріш! Бо хвиля — і буде запізно!

Забудь! Покинь!.. Які чудесні

Бачу, як лине в день ясний, в погоду,
Личком ясніє,
Під вечір лине десь над сонну воду
І тихо мріє…
Мріє, що своїм коханням врятує
Когось, хто хорий.
Ах, щораз дальше